Мене звати Варвара

Увага! Ви переглядаєте ознайомчий фрагмент — короткий уривок з твору! На жаль, повний текст цього твору не доступний для читання на нашому сайті. Подивіться у шкільному підручнику з української літератури за 8-й Клас

Бувають у житті такі події, після яких життя цілковито змінюється. Раз і назавжди. Так, ніби вас розвернули на сто вісімдесят градусів — і ввечері все вже зовсім інакше, ніж було зранку.

Ніколи й не думала, що таке може статися зі мною. Наче я героїня фільму чи книги. Але саме такі змінювальні події відбулися зі мною двадцять першого листопада 20... року. До речі, у словнику не знайшла слова "змінювальні". Але мені найбільше підходить саме воно. Якщо такого слова раніше не було, то, напевне, я вигадала нове, а такого зі мною ще не траплялося. Але, як каже мій тато, усе буває вперше.

Того листопадового вечора, точніше листопадової ночі, я почала вести щоденник: вирішила записувати нові думки, відчуття, емоції й здогади, щоб їх не забути. А ще — щоб упорядкувати і зберегти для самої себе. Можливо, я перечитаю

ці записи, коли мені буде багато років — наприклад, сорок. Який жах. Невже мені колись буде сорок? Добре, що до цього ще ціла вічність. Сподіваюся, що в сорок я не стану занудою.

Отож усі наступні дні те, що наповнювало мене й вихлюпувалося фонтаном, я записувала у щоденник.

Ніколи раніше не думала, що стану людиною, яка веде щоденник. Бо досі не відчувала такого бажання й потреби. У мене занять і так більше ніж досить: школа, басейн двічі на тиждень, спортивні танці — раз або два на тиждень, залежно від настрою.

А коли хочеться просто зайнятися нічого неробінням і розслабленням, ми з Маргаритою (це моя найліпша подруга, з першого класу сиджу з нею за однією партою) гуляємо вулицями найкращого міста у світі, їмо морозиво у теплу пору року і вафельні трубочки — у холодну. Гріємося у торговельних центрах, розглядаючи вітрини бутіків. Одним словом, не до щоденника.

Найкраще місто у світі — це Київ, бо ж, напевно, ви не знаєте, про яке місто йдеться. Ми з Маргаритою живемо у Києві і дуже цим пишаємося. Нам дуже пощастило. Якщо ви також кияни чи киянки — пощастило й вам.

Вечорами мені тим паче аж ніяк не до щоденника. Я роблю уроки, а потім читаю все, що написав сер Конан Дойл про Шерлока Голмса. І самотужки опановую дедуктивний метод. А на це потрібно, хочу вам сказати, чимало часу.

Між іншим, забула представитися. Мене звати Варвара, я живу в Києві і вчуся у школі номер... Зрештою, навіщо вам номер? Та ні, я не боюся, що ви вирішите відвідати нашу школу. І дізнаєтеся щось про мене, чого вам знати не треба. Зрештою, ви мене не впізнаєте, якщо випадково побачите у шкільному коридорі. Бо моя зовнішність середньостатистична — нещодавно я дійшла такого висновку. Це ні добре, ні погано. Просто факт.

А школа у нас непогана. Наша класна керівниче Ольга Миколаївна теж дуже навіть нічого. Вона трохи строга, але дозволяє нам те, про що в паралельних класах можуть лише мріяти. Ну, наприклад, нам можна приходити до школи у порваних джинсах і спідницях вище коліна на десять сантиметрів. Ну а в А-класі — тільки на п'ять, їм менше пощастило.

Про В-клас я взагалі мовчу. Там спартанське виховання підлітків відбувається на всю потужність, дисципліна сувора і... Навіть не хочу думати про сувору дисципліну. Але що вдієш: якщо класний керівник — фізкультурник, треба вивчати історію Спарти й записатися на три спортивні секції. І регулярно проходити курс із виживання в екстремальних умовах. Такий, де видають пачку сухарів, пів літра води, три сірники і залишають тебе у лісі на чотири дні. От тільки не знаю, забирають смартфон чи ні. Мабуть, залишають — щоб можна було зафіксувати останні миті свого життя на фото для батьків і друзів. І записати прощальне відео. Ні, у В-класі я би вчитись не хотіла. Нізащо.

Наша класна керівничка Ольга Миколаївна викладає українську мову і літературу. Вона фанатка диктантів (ми їх пишемо, здається, вже на кожному уроці). А ще вона любить, щоб ми розвивали творче мислення і пізнавали нове.

Тому час від часу дає нам завдання на різні творчі теми — треба підготувати виступ хвилин на десять і розповідати так, щоб аудиторії, тобто решті однокласників, було цікаво.

Такі творчі заняття у нас відбуваються раз на місяць. Тоді замість мови й літератури маємо два уроки виступів підряд. Переважно на таких уроках весело і справді можна дізнатися щось цікаве.

У вересні ми вже традиційно обговорюємо подорожі, бо після літніх канікул усім хочеться розповісти, хто де був.

До того ж Ольга Миколаївна вважає, що поїздка у метро — це також подорож, якщо до неї відповідно поставитись. Тож ті, що нікуди не їздили за межі Києва (або кажуть, що нікуди не їздили), все одно мають про що розповідати і від виступу не звільняються.

У жовтні в нас була тема "Темперамент": ми мали довідатися, які типи темпераменту бувають, які їхні основні ознаки, а тоді визначити свій, відповідно це обґрунтувавши. Однокласники могли згоджуватися або не згоджуватися. Часом це було доволі смішно. Я сангвохолеричка — так я себе визначила і дуже цим пишаюся. Мені здається, це чудовий тип темпераменту. Я жвава, допитлива, енергійна. Якщо мене роздратувати, я стаю драконом. Але швидко заспокоююся.

А от Маргарита вважає, що у неї сангвінічний тип темпераменту. І зовсім не помічає свого флегматизму. Причому переконати її нікому не вдалося. Впертості й настирності у неї не відбереш. Але що взяти з флегматички? Флегматики — найвпертіші люди на планеті.

А в листопаді була тема імен. Треба було дізнатися значення свого імені й придумати, як цікаво про нього розповісти. Можна було розповідати про себе, а можна — про якихось видатних людей, що носили це ім'я і на яких хочеться бути трішечки схожими. Одним словом, варіантів багато.

Але — ви собі можете таке уявити! — я взагалі забула про це завдання. Навіть цікаво, як може щось отак вилетіти з голови? Адже власне ім'я — це дуже цікава тема. Я хотіла дізнатися щось важливе про ім'я Варвара, це точно. І зовсім про це забула. Ну, от як таке може статися?

Звісно, мабуть, це можна пояснити тим, що я весь тиждень була дуже зайнята вдень, а ночами читала сера Конана Дойла. І наче сама жила в Лондоні позаминулого століття.

До речі, мені подобається, коли до людей звертаються "сер" і "леді". Це якось так... надихає і піднімає самооцінку. Круто, одним словом. Внесла Лондон у список міст, у яких мені конче, просто неодмінно треба побувати. І Бейкер-стріт, 221-6 — без варіантів. Я туди хочу. Є в мене у смартфоні в нотатках такий список майбутніх поїздок. І він уже чималий.

Отож я думала про Лондон, доктора Моріар— ті, Шерлока й Ватсона, і собаку Баскервілів. І мені зовсім випало з голови, що я маю дізнаватися таємниці свого імені, якщо такі є.

Уявіть тільки: за п'ять хвилин до дзвоника я таки дізналася (точніше, мені допомогли згадати), що у нас сьогодні творчі заняття, присвячені іменам.

І що я мала підготувати виступ про своє ім'я, але не підготувала. У принципі, за п'ять хвилин можна знайти багато чого у гуглі, який завжди приходить нам на допомогу. Мій тато любить повторювати: "Гугл тобі в поміч, Варваро!" — це коли я про щось допитуюся, а в нього немає часу мені відповідати. Або коли він хоче, щоб я вчилася самостійно шукати інформацію на будь-які теми. І я це вже доволі непогано вмію.

Ось, скажімо, захотілося мені дізнатися значення слова "квадрант". Не "квадрат", а "квадрант". Заходжу в інтернет — і виявляється, що цих значень як мінімум чотири. Обирай яке хочеш. Обираю. Бо вибрати є з чого.

Або питаю у тата, яка температура в космосі, а він мені: "Ґуґл тобі в поміч, Варваро!". Правда, потім він вирішив мені "допомогти" і сказав, що це абсолютний нуль.

О-о-о-о-о-о. Ну звідки мені знати, що таке абсолютний нуль? Я знаю, що є просто нуль. А потім іде мінус один. І ми на алгебрі такого не вчили, про що я й повідомила татові.

Тато сказав, що це вивчають на фізиці у школі. А може, й не вчать. У кожному разі, якщо дізнаюся про це зараз, то буду суперпросунута й розумніша, ніж була. Мене це мотивує.

Узагалі, тато любить мене мотивувати. І що цікаво, в нього це чудово виходить. Це непогана для батьків риса — вміти мотивувати своїх дітей. І не для батьків також. У деяких наших учителів, щоправда, з цим складніше.

І от, мотивована як слід, читаю про абсолютний нуль і про те, що питання "Яка температура в космосі?", виявляється, некоректне. Бо космос — це порожнеча. Простір, у якому нічого немає. А якщо нічого немає, то й температуру вимірювати не можна. Адже ніщо не має температури. Якось так. Це все складно й загадково. Якщо в космосі немає матерії — там немає температури. А якщо у космосі є космонавт? Нічого не зрозуміла. Чи космонавт — це не матерія, якщо вже він опинився в космосі?

І що таке оте ніщо, теж не зовсім зрозуміло.

Викреслила зі списку моїх майбутніх професій космонавтів. Не хочу я в космос. Тим паче абсолютний нуль — це дуже холодно. Мінус двісті сімдесят за Цельсієм (я все-таки довідалася про цю жахливу кількість градусів). Кошмар. Навіть уявити не можу такого.

Коли у нас мінус двадцять, що буває зрідка — кілька днів на зиму, та й то вночі, — я не йду до школи. Тому що в таку погоду треба сидіти вдома, загорнутися у плед і читати про Шерлока Голмса. Або дивитися "Гру Престолів". І пити какао з пінкою.

Усе, повертаюся до теми імен. То поки що були ліричні відступи — визнаю, що я їх дуже люблю. Мені подобається відступати від головної теми і дивитися на неї з відстані. Змінюючи оптику чи кут зору. Хочу вам сказати, що так видно значно більше. Але на деяких уроках відступати від заданої теми не рекомендовано. Чомусь це нервує вчителів. А мені часто хочеться на уроках історії поговорити про географію — і навпаки. І часом трохи поіронізувати над предметом. Але, виявляється, прихильників іронічних ліричних відступів серед учителів ще менше, ніж прихильників просто ліричних відступів.

А іронія — це як спеція в кулінарії. Трохи гострих приправ — і овочеве рагу смакує зовсім по— іншому. Ми з татом часом кулінаримо, тому на цю тему я чимало знаю. Цікаво, скільки вже було у мене ліричних відступів? Не в житті, а... за останній тиждень хоча би? Хочу вам сказати — дуже й дуже багато.

Добре, тепер уже напевно не відволікатимуся.

Отож сиджу я поруч із Маргаритою, яка явно все підготувала про своє ім'я, і швиденько шукаю в ґуґлі потрібну мені інформацію.

Начебто знайшла, але ніякої історії, яка би мені сподобалася, зі знайденого не можу склеїти.

На жаль, доступ до повного тексту цього твору обмежений. Ймовірно, електронну версію можна знайти для покупки в спеціалізованих інтернет-книгарнях або подивіться у шкільному підручнику з української літератури за 8-й Клас