Климентій Зіновіїв: поет-мандрівник і співець народного болю
Про життя Климентія Зіновіїва відомо небагато. Його біографія, мов зіткане мереживо з рядків власних творів, розкривається не через документи чи спогади, а крізь болісні й ліричні зізнання в поезії. Відчуття дитячої самотності, постійного недоїдання в дяківській школі, а згодом — у бурсі, вказують на глибоко особистий, автобіографічний підтекст. Ймовірно, Зіновіїв походив із бідної родини, ще в ранньому віці залишився сиротою. Перші його знання, вочевидь, були здобуті при церковній парафії, де навчався у дяка, а далі — у стінах Києво-Могилянської колегії, де мешкав у бурсі й поринав у книжний світ.
Молодим Климентій постригся в ченці, служив монастирським писарем, згодом, можливо, прийняв сан священника. Після втрати дружини, ймовірно, знову повернувся до чернечого життя. Його шлях — це мандрівка не лише географічна, а й духовна. Він подорожував землями України, шукаючи не лише хліба насущного для монастирів, а й істини, людяності, гідності — у людях, у піснях, у слові.
Климентій Зіновіїв залишив по собі слід не тільки як чернець і проповідник, а як спостерігач і дослідник часу. Його паломництва охоплювали території Закарпаття, Волині, Слобожанщини, Київщини, навіть Запорозької Січі, й виходили далеко за межі України — до Польщі, Білорусі, Литви, Росії. Він не лише чув, але й розумів людей різних культур і мов, адже володів не лише українською, а й церковнослов’янською, латинською, польською, російською, орієнтувався у білоруській та литовській мовах.
Його глибока обізнаність зі світом церковної традиції не виключала любові до народного мистецтва. Він співав ірмолоя, знав церковні канони, але щиро захоплювався думами, піснями, народними оповідками, збирав фольклор, милувався малярством, із трепетом ставився до живої народної мови. Власні спостереження та думки він вправно вкладав у поетичну форму, користуючись законами силабічного віршування. Незважаючи на слабке здоров’я і переслідування, Климентій довго мандрував, поки зрештою не знайшов спокою на Чернігівщині, де й помер після 1712 року у сані ієромонаха.
Його поезія — не просто літературний документ доби, а глибоке свідчення людського досвіду, вкоріненого у реальність. Зіновіїв писав про людей, яких бачив щодня: селян і ремісників, мандрівників і музикантів, суддів і підсудків, монахів і священників, художників і крамарів. Він гостро вловлював соціальні контрасти, з болем писав про убогість і нерівність, про зневіру і пошуки світла. Історія, яку він виклав у віршах, — це історія життя цілого народу, зануреного у постійні змагання за виживання.
Через майже півтора століття після його смерті творчість Зіновіїва була віднайдена й врятована від забуття. У чернігівському монастирі рукопис поета випадково знайшов український письменник і етнограф Олександр Шишацький-Ілліч. Той старовинний зошит, хоч і неповний, став безцінним скарбом: 321 сторінка поезій, народних приповідок та пізніших віршів — усе це укладено з душевною правдивістю і художнім тактом.
Климентій Зіновіїв — поет, який продовжив традицію української духовно-гуманістичної літератури, закладену Іваном Вишенським, підхоплену Григорієм Сковородою і доведену до національного голосу Тарасом Шевченком. Його мова — жива, гнучка, багата, — зрощена на фольклорному ґрунті, говорить про просте людське життя — як про найвищу цінність.