Ірина Жиленко: поетеса світла, образів і тонкої душевної гри
Ірина Володимирівна Жиленко — одна з найвиразніших постатей української поезії другої половини XX століття, авторка, яка вміла оживити слово, перетворити на музику дитячу спостережливість, тонкий гумор, глибоку інтуїцію і щиру любов до світу. Її поезія — це не просто верлібр чи римований текст, це світ, у якому живе метафора, а найнесуттєвіше на перший погляд перетворюється на знак долі, історії, вічності.
Народилася Ірина Жиленко 28 квітня 1941 року в Києві, в час, коли над містом уже нависала загроза війни. Її дитинство, як і життя всієї країни, припало на тривожні і переломні роки. Проте навіть у ці важкі часи дівчинка рано проявила хист до поетичного мислення: свій перший вірш вона написала, коли їй було лише вісім років — у віці, коли більшість дітей тільки вчаться розрізняти поетичне слово. Це було не просто римування, а інтуїтивне прагнення впорядкувати світ довкола себе — через образ, звук, слово.
По-справжньому літературний шлях Ірини Жиленко розпочався у 1965 році, коли вийшла її дебютна поетична збірка Соло на сольфі. Ця книга стала подією — з одного боку, її захоплено зустріли читачі, з іншого — вона викликала жваву і подекуди критичну дискусію в пресі. Втім, саме цей діалог з публікою, ця щирість і сміливість мислення вже тоді засвідчили: на українську поетичну сцену вийшла авторка з виразним стилем і світоглядом.
Упродовж свого життя Ірина Жиленко створила близько двадцяти поетичних книг. Серед них — Автопортрет у червоному, Вікно у сад, Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна, Дім під каштаном, Ярмарок чудес, Останній вуличний шарманщик, Вечірка у старій винарні — кожна з них розкриває іншу грань поетеси: то легку і ліричну, то філософську, то іронічну, то сповнену внутрішнього драматизму. Її тексти несло в собі щось дуже особисте — іноді жіноче й інтимне, іноді глибоко національне, але завжди — людяне і світле. Вона не грала на трагізмі, хоча добре знала, що таке біль. Її сила — в делікатності, у вмінні сказати складне через просте, залишивши в читача післясмак неспокою, розчулення або натхнення.
Особливо помітною була творчість Жиленко у царині дитячої літератури. Вона справді вміла говорити з дитиною — не повчально, не з висоти, а як рівна, як щира співрозмовниця. Серед її дитячих книг — Достигають колосочки, Вуличка мого дитинства, Двічі по два дорівнює кульбабці, Казки буфетного гнома, Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером. Ці твори просякнуті м’якою фантазією, світлою іронією, казковим баченням звичних речей. Її дитячі тексти були, по суті, продовженням її дорослої поезії — тільки поданим у більш легкій, дотепній і зрозумілій формі, але з тією ж поетичною глибиною.
Визнання не оминули поетесу. За збірку Вечірка у старій винарні вона була відзначена найвищою літературною нагородою в Україні — Державною премією імені Тараса Шевченка. Ця книга стала свого роду підсумком певного життєвого етапу — вона глибша, зріліша, із сумом, але й з незрадливою внутрішньою теплотою. Власне, ця здатність — зберігати тепло, незважаючи на втрати, розчарування і плин часу — і була, мабуть, головною рисою поезії Жиленко.
Ірина Жиленко залишила по собі не просто тексти — вона залишила живу енергію. Тонку, жіночу, чутливу, іронічну — таку, яка не піддається прямолінійному аналізу. Її поезія — це розмова між тишею й музикою, між світлом каштанового листя і тінню на підвіконні. Її ім’я — це вже частина культурної пам’яті України.