Михайло Жук: митець універсального дару і національного чуття
Михайло Іванович Жук — постать виняткова в історії українського мистецтва. Художник, графік, письменник, поет, педагог — його життя стало прикладом багатогранної творчої самореалізації, глибоко вкоріненої в українську культуру. Народився він у місті Каховка, в родині маляра. З раннього віку виявляв неабияку працелюбність і природний хист до образотворчого мистецтва. Ще дитиною працював на сезонних роботах, допомагав фарбувати паркани, малював вивіски та підмальовував образи — усе це формувало його перші навички, які згодом стануть основою майстерності.
Навчання Жука розпочалося в Києві, у рисувальній школі знаного художника Миколи Мурашка. Далі — Московське училище живопису, скульптури та архітектури, а згодом — Краківська академія мистецтв, де він навчався в майстернях Станіслава Виспянського та Юзефа Мегофера. Саме в Кракові сформувалася його мистецька мова — витончена, декоративна, символічна.
Після повернення в Україну, у 1904 році, Михайло Жук влаштовує свою першу персональну виставку в Києві, яка проходить у залах міського музею — нині це Національний художній музей України. Тоді ж починається період глибокого творчого зв’язку з Черніговом. У цьому місті він налагоджує тісні стосунки з Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком, Павлом Тичиною, Миколою Вороним. Його знайомства переходять у мистецькі образи: Жук створює проникливі портрети українських інтелектуалів — не лише як фіксацію зовнішності, а як намагання передати духовну суть своїх сучасників.
Портретна спадщина Михайла Жука — це унікальне джерело історичної пам’яті. Його пензлю належать портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Василя Стефаника, Миколи Лисенка, Василя Кричевського, Олександра Мурашка, Георгія Нарбута — усіх тих, хто творив духовний світ України. Портрети Жука водночас мають документальний і узагальнюючий характер, втілюючи не лише індивідуальність, а й культурну ідею.
Окрему віху його творчості становить серія портретних плакатів, створених у 1925 році в техніці кольорової літографії. А вже у 1932 році митець представив серію гравюр з портретами українських письменників — цього разу з натури. Ці роботи мали не лише художню, а й глибоку просвітницьку цінність.
Монументальні полотна «Чорне і біле» (1912), «Казка» (1914), «Хризантеми» (1919) стали прикладом новаторського декоративного панно — жанру, що лише зароджувався в українському мистецтві. Однак справжньою мистецькою самотністю Жука стала дитяча книга. На початку ХХ століття в Україні майже не було художників, які спеціалізувалися на оформленні книжок для дітей. Жук сам писав тексти, ілюстрував їх, створюючи поєднання слова і образу, яке зачаровувало читачів. Його видання «Ох» (1908), «Казки», «Дітям України», «Пухирики», «Дрімайлики» стали улюбленими книжками поколінь.
Письменницька діяльність митця — окрема сторінка. У 1912 році побачила світ збірка віршів Співи землі. Проза Михайла Жука — це, перш за все, психологічні етюди, короткі новели, драматичні мініатюри. Він створив низку п’єс, зокрема Легенда, Плебейка, які вражали глибиною образів і драматизмом. У 1918 році він написав перший український вінок сонетів — складну поетичну форму, яка засвідчила не лише технічну вправність, а й багатство образного мислення.
Особливу увагу Михайло Жук приділяв мемуаристиці. Його спогади про Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Миколу Лисенка, Лесю Українку — це не просто біографічні нотатки, а живі портрети епохи, проникнуті повагою і ніжністю до людей, що визначали українське духовне поле.
У 1917 році Жуку присвоїли звання професора живопису. Із 1925 року він жив в Одесі, працював проректором Одеського художнього інституту, де ініціював дослідження народного мистецтва. У 1928 році з його подання на архітектурному факультеті інституту відкрито відділ майоліки — перший крок до формування окремого керамічного факультету.
Останні десятиліття життя митець дедалі більше приділяв уваги літературі. Він писав спогади, вірші, присвячені Одесі — місту, яке прийняло його тепло і стало для нього другим домом. Його твори брали участь у численних виставках в Україні та за кордоном. Зокрема, він представляв свої роботи на першій виставці філії Асоціації художників Червоної України в Херсоні.
Михайло Жук пішов із життя в 1964 році в Одесі, залишивши після себе унікальну спадщину. Його ім’я сьогодні стоїть поруч із тими, хто формував українську естетику ХХ століття. Його роботи — це не лише образи людей, а портрет самої України: її думок, вражень, боротьби й мрій.