Олександр Жовна: письменник правди, тонких сюжетів і людської глибини
Олександр Юрійович Жовна — український прозаїк, сценарист, режисер і педагог, чия творчість стала глибоким емоційним відгуком на реальність, якою вона є — без прикрас, але з вірою в людяність. Народився 15 лютого 1960 року у місті Новомиргород на Кіровоградщині — саме це місто згодом стане не лише його домом, а й тлом для багатьох його творів, місцем духовного зосередження й літературного коріння.
Освіту здобув у Київському педагогічному інституті імені М. Горького, де закінчив дефектологічний факультет. Після навчання не залишився в столиці, а свідомо повернувся до рідного міста, де працював вихователем у дитячому будинку для дітей з інвалідністю. Ця робота, поза сумнівом, глибоко вплинула на його бачення світу, на внутрішній ритм його письма — стриманого, болісного, але завжди співчутливого.
Свій літературний шлях розпочав із оповідань, перші з яких були надруковані 1991 року у львівському журналі «Дзвін». З того часу його проза регулярно з’являлася у провідних українських літературних виданнях: «Дніпро», «Донбас», «Кур’єр Кривбасу», «Лель», «Вежа», «Степ» — усюди, де було місце для щирого, живого слова. Його тексти також увійшли до колективних збірок Квіти у темній кімнаті та Приватна колекція. Автор кількох відомих книжок, зокрема Партитура на могильному камені, Вдовушка, Експеримент, Маленьке життя, Її тіло пахло зимовими яблуками.
Його творчість відзначена в Україні та за кордоном. Твори Жовни були видані в Токіо й Нью-Йорку, а його ім’я внесено до Української енциклопедії визначних особистостей ХХ століття. Він — не просто автор, а явище, яке тримається осторонь загального інформаційного шуму, зосереджуючись на глибинах людського болю, ніжності й самотності.
Олександр Жовна — не тільки літератор, а й сценарист і режисер. За його сценаріями було знято художні фільми Партитура на могильному камені, Світла ніч, Секонд-хенд та Маленьке життя — останній став його режисерським і акторським дебютом. Цей фільм — історія про хлопчика-сироту Пилипка — глибоко зворушує та викликає не тільки сльози, а й внутрішнє очищення. Фільм отримав визнання на фестивалях «Покров», «Молодість», а також благословення Митрополита Володимира. Створення стрічки супроводжувалося містичними збігами — зміни погоди, раптові зцілення, — що лише підсилювало атмосферу цього твору.
Письменник не раз нагороджувався за свою роботу: лауреат премій «У свічаді слова» Євгена Бачинського (США, 1996), «Благовіст» (1999), премії імені Володимира Винниченка, обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. У 2008 році йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Його сценарії неодноразово ставали переможцями Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» — Дорога (2000), Експеримент (2001), Вдовушка (2003).
Жовна свідомо обрав життя поза літературною столицею. Він — нечастий гість на телебаченні, не схильний до публічності, однак залишається впливовим і глибоко шанованим автором, який працює за покликом сумління. Його теми — не з модного обігу: страждання, втрата, межі нормальності, душевне каліцтво, таїнство доброти.
Письменник має багато захоплень, які формують його особистий світ: він колекціонує старовинні речі, цікавиться іконами, шанує ретроавтомобілі, захоплюється риболовлею та полюванням — усе це додає об’ємності його персонажам, внутрішньої достовірності простору, який він описує.
Цікаво, що перші свої оповідання Жовна писав російською, однак із часом повернувся до української, яка, за його словами, «ввібралася в нього разом із молоком матері». Тим не менше, частину своїх текстів продовжує публікувати російською, вважаючи це формою культурної присутності української літератури у ширшому мовному середовищі.
Серед його найпопулярніших прозових творів — роман Історія Лізи, який 2015 року став справжнім бестселером, а його україномовний варіант отримав назву Солодка ілюзія життя. У центрі твору — дві історії кохання, гранично незвичайні, де за легкою мовою криється складна і часом трагічна глибина людських взаємин.
«Моя творчість не надто світла. Але саме сумний фінал, а не щасливий, допомагає людині ставати добрішою», — зізнається сам Олександр Жовна. Його проза — це простір для тих, хто не боїться подивитися у вічі болю, але шукає у ньому не розпач, а очищення.