Євген Якович Згарський (1834, село Чертіж — 1892, Відень) — український письменник, поет, фольклорист, дослідник народної культури, мислитель, чия діяльність припала на добу складних ідейних пошуків у Галичині. Його ім’я, хоч і не належить до числа найвідоміших у широкому літературному просторі, безсумнівно, відіграло помітну роль у формуванні народницької літературної традиції та осмисленні національної спадщини.
Народився Згарський у родині сільського священника в селі Чертіж. Прагнення до знань привело його до Львівського університету, де він здобув перші глибші філологічні й гуманітарні основи, а згодом продовжив освіту у Віденському університеті. Освітнє підґрунтя, збагачене знайомством з європейськими ідеями, не перервало його зв’язку з народом — навпаки, Згарський звертається до джерел українського фольклору, звичаїв, приказок, пісень, казок і повір’їв, які глибоко його вразили ще в дитинстві.
Його перша літературна спроба датується 1854 роком — тоді в "Зорі Галицкій" з’явився вірш "Бувай здоровий", що й поклав початок подальшій активній творчій діяльності. Особливо помітним став 1862 рік, коли Згарський видає одразу дві великі поеми — "Святий вечір" та "Маруся Богуславка". В обох творах автор звертається до народної поетики, міфів і легенд, трансформуючи їх у літературну форму, що зберігала природну музичність, епічний розмах і морально-філософське наповнення. Вони не просто наслідують фольклор — Згарський створює на основі усталених сюжетів глибоко індивідуальні, художньо витончені інтерпретації, у яких просвічується не лише поет, а й мислитель.
У 1867–1868 роках Згарський публікує в газеті "Правда" кілька визначних статей, серед яких "Народня філософія списана по народнім пословицям і приповідкам" та "Про залишки язичництва в піснях, казках і приказках". Це не просто збірки цитат чи етнографічних зразків, а глибокі аналітичні роботи, що намагаються осмислити духовний світ українського селянина, відстежити шляхи збереження дохристиянських вірувань у сучасному фольклорі, визначити національні цінності, які зберігалися в пісенному і приказковому середовищі. У цих текстах Згарський виступає як філософ народної мудрості, що розглядає прислів’я не просто як мовні звороти, а як носії світогляду.
Особливого визнання здобуло й гумористичне оповідання "Отець Юрій", опубліковане в тому ж часі. У ньому Згарський демонструє тонке чуття до мови, побуту, а також доброзичливу іронію, притаманну народній традиції оповіді.
У 1877 році вийшла друком збірка його поезій, яка засвідчила його як послідовного народника, прихильника живого фольклорного стилю, образності, епічної побудови. Цей період творчості, за оцінкою Івана Франка, був вершиною поетичної майстерності Згарського, а сам Франко вважав його визначним поетом-епіком, гідним окремого місця в історії української літератури XIX століття.
Попри це, у 1880-х роках погляди Згарського зазнають змін — він поступово відходить від народницької позиції і зближується з табором москвофілів. Цей злам не був унікальним у тодішній Галичині: багатьох діячів, шукаючи ідеологічної опори, вабила ідея культурного об’єднання з Росією як нібито гарантії протидії полонізації. І хоча цей поворот залишив неоднозначний слід в оцінці постаті Згарського, він не перекреслює його попереднього внеску в розвиток української фольклористики та поетики.
Згарський активно співпрацював із Товариством імені Михайла Качковського, на сторінках видань якого опублікував низку важливих праць, зокрема:
Про народну філософію по прислів’ям (1867) — спробу систематизувати морально-філософські категорії, зафіксовані у прислів’ях;
Про залишки язичництва в піснях, казках і приказках (1868) — аналітичне дослідження з етнографічним ухилом;
Йосип II (1881) — розвідка про вплив імператора на долю Галичини;
Історія Галицької Русі (1881) — узагальнююча спроба осмислити історію краю в руслі української історіографії.
Останні роки життя провів у Відні, де і помер у 1892 році.
Спадщина Євгена Згарського — це не лише художні твори, а й вагомий пласт етнографічного і філософського осмислення української традиції. Його діяльність стала важливою ланкою у формуванні культурної свідомості галицького суспільства другої половини ХІХ століття, а сама постать Згарського — прикладом глибокої прив’язаності до народного духу, яка водночас не виключала складних пошуків і зламів на шляху самовизначення.