Василь Земляк (справжнє ім’я — Василь Сидорович Вацик)
(1923–1977)
Ім’я Василя Земляка належить до тих літературних постатей, які не лише відгукнулися на болі й тривоги свого часу, а й зуміли дати їм глибоке художнє втілення. Його творчість виростала з досвіду покоління, обпаленої війною молодості, але водночас прагнула до філософської узагальненості, внутрішнього очищення і пізнання людини в її складній історичній динаміці.
Народився письменник 1923 року на Вінниччині, у селянській родині, де відчуття зв’язку з рідною землею і працею було не просто спадщиною — це була сутність. Юний Василь захоплювався небом і мріяв про політ — так він опинився в авіаучилищі Харкова, ще до війни. Та грізні події змінили все — вибухла Друга світова, і Василь став партизаном. Боротьба в тилу ворога, гіркий і героїчний досвід опору стали тим корінням, з якого виростала згодом його літературна правда.
Його дебют у прозі — повісті «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957) — ще вписувалися у тодішній канон "післявоєнної сільської прози", з її колгоспними мотивами і відображенням нової реальності. Але вже тоді крізь стандарт проглядали живі характери, емоційна глибина, притаманна лише йому художня інтонація. У цих творах не було механічної ідеології — вони говорили про людей.
Згодом з’являються «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966) — твори, що ще більше наближали його до глибшого, внутрішнього прозріння. В основі — реалії війни, і часто — власні переживання автора. Сюжети були динамічнішими, драматургія напруженішою, а характери глибшими. Саме в цей період формується стиль Земляка — багатий на деталі, внутрішньо тонкий, проникливо-ліричний у найтрагічніших моментах.
Одночасно з прозою він активно працював над сценаріями. Плідне співробітництво з кіностудією імені Довженка вилилося у сценарії до таких стрічок, як «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956–1963). Тут відчувався його потяг до образної конкретики, динаміки, до яскравих конфліктів. Але попри це, головне — залишалася література.
Усе найкраще, найглибше і найвеличніше з його творчого набутку вилилося в романі-дилогії — «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976). Ці твори стали справжнім злетом української прози 1970-х і незабаром були відзначені Державною премією імені Тараса Шевченка (1978, посмертно). «Лебедина зграя» вразила не лише широкою панорамою українського села в епоху революцій та війни, а й тим, що крізь усе — умовність, гротеск, іронію, фольклорне мислення — пробивався глибокий гуманізм. Село Вавілон — не просто символ, а жива плоть і кров історії.
Романи насичені філософією побуту й буття, де майже кожен персонаж — цілісний, вивершений, живий. Левко Хоробрий, Явтушок Голий, Максим Тесля, Клим Синиця, Пріся — всі мають не лише власні голоси, а й власні правди. У творі немає однозначних відповідей, але є постійний пошук: ким бути, що обрати, на чиєму боці правда. Цей пошук і є центром усієї дилогії.
На жаль, задум перетворити дилогію в епопею не був завершений. Третя частина, «Веселі Боковеньки», лишилася нереалізованою. Та навіть у такому вигляді «Лебедина зграя» і «Зелені млини» стали художньою енциклопедією українського села, складною, суперечливою, глибоко людяною.
У 1974–1976 роках Василь Земляк працює над трагедією «Президент», в якій через постать Сальвадора Альєнде прагне осмислити трагедію цілого народу, що обрав свободу ціною життя. Цей твір засвідчив не лише широкий горизонт його мислення, а й його болісну потребу говорити про моральну відповідальність, справедливість, свободу — попри межі жанру, часу чи політичного тиску.
Помер Василь Земляк у 1977 році, залишивши по собі небагато за кількістю, але багато за змістом. Його творчість — це не лише літературна спадщина, а ще й дзеркало епохи, голос совісті, глибоке вкорінення в землю, у слово, в людину.
Його іменем названі вулиці, його твори досі видаються, перечитуються, аналізуються. Бо в кожному рядку — живе дихання народу, що йде через війну, сумніви, болі й любов — до світла.