Павло Іванович Зайцев — український дослідник, шевченкознавець, літературознавець, педагог і громадсько-культурний діяч
Народився 23 вересня 1886 року в Сумському повіті Харківської губернії. Його юність припала на час національного пробудження й революційного піднесення, і вже в гімназійні роки він виявляв живу зацікавленість українською культурою та історією. У 1904 році, завершивши навчання в Сумській гімназії, вступив до Петербурзького університету. Саме там розпочалося його активне долучення до українського руху — Зайцев став членом Революційної української партії, брав участь у громадських ініціативах, культурних осередках і національному самовизначенні, що набирало сили в столичному Петербурзі.
Уже тоді юнак відчував глибоку інтелектуальну і духовну спорідненість із постаттю Тараса Шевченка. Саме Шевченко став центральною постаттю його наукового й життєвого покликання. Ще студентом Зайцев почав збирати матеріали про життя й творчість Кобзаря, відкривши для себе цілий пласт українського духовного світу, який прагнув досліджувати та популяризувати.
Після здобуття вищої освіти Зайцев викладав у середніх навчальних закладах Петербурга, де вивчав і викладав кілька мов — українську, російську, латину, грецьку, польську. При українській громаді організував та проводив семінар із шевченкознавства, що став місцем інтелектуальних зустрічей і живої наукової думки. У 1912–1914 роках опублікував низку маловідомих творів і листів Шевченка, а також архівні документи, що суттєво розширили уявлення про його біографію.
Після Лютневої революції 1917 року Зайцев став членом Виконавчого комітету Української національної ради в Петербурзі. Ця структура делегувала його до Києва, де він став одним із активних учасників Центральної Ради, обіймаючи посаду начальника канцелярії Генерального секретаріату освіти. У той самий період Зайцев вступив до Української партії соціалістів-федералістів і невдовзі увійшов до її Центрального комітету.
У добу Гетьманату Павло Іванович працював на керівній посаді в міністерстві освіти, був директором департаменту загальних справ, а також очолював редакцію видавництва "Друкар" та журналу "Наше минуле". Саме у цих виданнях він активно публікував власні розвідки з історії української літератури.
У 1919–1920 роках, під час Визвольних змагань, Зайцев був начальником культурно-просвітнього відділу Армії УНР. Після поразки української державності опинився в еміграції. З 1921 року мешкав у Варшаві, де розгорнув активну наукову і викладацьку діяльність. Як професор університету, він викладав українську мову, а також досліджував літературну спадщину України, співпрацюючи з Українським науковим інститутом.
У 1930-х роках зосередився на фундаментальній праці — підготовці повного 16-томного видання творів Тараса Шевченка, яке мало супроводжуватись коментарями, біографічними примітками та літературознавчим аналізом. Було надруковано 13 томів, а першим мав стати написаний Зайцевим життєпис поета — монографія "Життя Тараса Шевченка", яку надрукували у Львові 1939 року. Проте після окупації Львова радянською владою майже весь наклад було конфісковано. Лише кілька примірників вдалося вивезти на Захід. Один із них став основою для перевидання книги у 1955 році, а згодом — і у незалежній Україні, 1994 року. Цей твір залишається зразком неупередженого, глибоко особистісного й водночас науково вивіреного шевченкознавства.
У 1938 році Зайцева обрали головою комісії шевченкознавства Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Після початку Другої світової війни він опинився в Німеччині, де став директором Інституту шевченкознавства при Українській вільній академії наук і деканом Українського вільного університету. Тут продовжував свою дослідницьку й видавничу діяльність, публікуючи нові праці в емігрантських часописах "Український вісник", "Українець" та інших.
До останніх років життя Павло Зайцев працював над низкою нових досліджень — зокрема, над статтями "Етика і естетика Шевченка", "Коментарі до споминів про Шевченка його сучасників", "Творчість Шевченка", які, на жаль, залишились незавершеними.
Помер 2 вересня 1965 року, залишивши по собі не лише глибоку наукову спадщину, а й постать людини, яка зберегла і зуміла передати наступним поколінням дух національної гідності, глибоку любов до рідного слова і щиру вірність ідеалам незалежної української культури.