Дмитро Загул — поет філософського вогню і символістської тиші
Дмитро Юрійович Загул (28 серпня 1890 — літо 1944) — український поет, філософ, перекладач і критик, чия постать і досі лишається на маргінесі канону, хоча його творчість є важливим ключем до розуміння українського модернізму початку XX століття.
Народився в буковинському селі Мілієво, в родині бідного селянина, яка ледве зводила кінці з кінцями. Рано залишившись сиротою, Загул пройшов складний і гіркий шлях до освіти. Його талант і жага до знань були помічені місцевим учителем, котрий і допоміг юнакові вступити до Чернівецької гімназії. Згодом Дмитро став студентом філософського факультету Чернівецького університету, де глибоко занурився в європейську філософію, естетику, логіку та поетику. Його світогляд формувався під впливом праць Ніцше, Шопенгауера, Канта, а також релігійного символізму та теософії.
У лютому 1915 року, під час відступу російських військ з Буковини, Загула разом з іншими буковинськими інтелігентами вивезли до Росії як "громадських заручників". Йому вдалося втекти і через деякий час він уже був в Україні. Тут він перебивався різною працею: працював санітаром, бухгалтером, викладачем, редактором, дописувачем до газет.
Ще в гімназійні роки він почав писати вірші. Його поетичний дар підтримували й направляли Осип Маковей та Богдан Лепкий. Перша книжка “Мережка” вийшла 1913 року, проте справжнім дебютом Загул вважав збірку “З зелених гір” (1918). У ній ще відчутні буковинські пейзажі, подих рідного краю, але вже тут проглядає пошук метафізичного — того, що знаходиться “за межами” видимого світу.
Наступна збірка — “На грані” (1919) — знаменує вхід Загула в етап глибокого філософського символізму. Це була реакція не лише на катастрофічні події епохи, а й спроба дати внутрішню відповідь на запитання про сенс буття. Відомий літературознавець Олександр Білецький назвав цю збірку “однією з найтрагічніших у модерністській поезії”, підкресливши її естетичну радикальність, філософську глибину й крайню форму соліпсизму.
Загулівська поезія цього періоду — це не просто метафори, це спроба через символ добратися до внутрішнього ядра світу. Його “кінь із розхристаним хвостом”, що “несе війну”, — це не лише образ революційної бурі, а й тривожний знак катастрофи буття. Він не замикався в індивідуалізмі: його вірші — це болісна реакція на історію, на те, як культура переживає катастрофу.
У середині 1920-х Дмитро Загул змінює поетичний вектор. Його нова поезія — це вже не символістський “шепіт ночей”, а гучний голос нової доби. У збірці “Наш день” (1925) він постає романтиком революції, який із захопленням оспівує нову соціалістичну реальність. Відтепер його вірші наповнені лозунгами, духом індустріалізації, гімнами до нової людини. Це вже інший Загул — поет гучної декларації.
1927 року вийшла його підсумкова збірка “Мотиви” з передмовою Олександра Білецького. Там він уже повністю сформувався як поет нової радянської доби. Він пише поему “Геліополіс”, присвячену будівництву Дніпрогесу, створює цикл “Туга за рідним краєм”, у якому сподівається на возз’єднання Буковини з Україною.
Проте між рядками поетичних гасел все ще проступають нотки сумніву. Революційна ейфорія поволі згасає, на її місце приходить усвідомлення жорстокої дійсності. Незважаючи на офіційну лояльність, поет, очевидно, не був внутрішньо з нею тотожний.
У 1930-х Дмитро Загул редагує альманах “Західна Україна”, перекладає твори німецьких класиків: Гете, Шиллера, Гайне, Бехера. Пише критичні есе, статті, займається літературознавством. Його “Поетика” (1923) — один із перших українських підручників з теорії вірша. Він був глибоким аналітиком поезії, уважним до внутрішньої форми, музики слова, природи художнього образу.
Та його життєвий шлях обірвався трагічно. 1933 року Загула звинуватили в “націоналізмі” — типове звинувачення доби сталінських репресій. Його заарештували як члена літературної організації “Західна Україна”, а згодом відправили до таборів на Колиму. Там, у жорстоких умовах каторги, він і помер — імовірно, від серцевого нападу влітку 1944 року.
Дмитро Загул — це постать, яка поєднала українську поетичну традицію з глибоким філософським світовідчуттям. Його символізм не був ані вторинним, ані декоративним: він був способом світовідчуття, спробою вловити суть речей через напівтони, через трепет символу, через метафору, яка несе за собою цілий світ. І хоча його ім’я багато десятиліть лишалося в тіні, поет заслуговує на повернення в центр української літературної пам’яті.