Павло Загребельний: життя і слово, що обпалює
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине, що на Полтавщині, у родині селян. Його юність була перервана війною: щойно закінчивши десятирічку, він добровільно вступив до лав Червоної армії. Йому ще не виповнилося й сімнадцяти, коли він опинився на фронті — спочатку як курсант другого Київського артилерійського училища, а згодом — як боєць, який узяв участь в обороні Києва. Вже у серпні 1941 року отримав поранення. Але війна не відпускала: після шпиталю — знову навчання, знову фронт, і знову — важке поранення. У серпні 1942 року Павло потрапив у німецький полон, де пробув до 1945 року, переживши фашистські концтабори, що залишили по собі не тільки фізичні рани, а й глибокий шрам у душі.
Після визволення він працював у складі радянської військової місії у Західній Німеччині, а з 1946 року почав навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Після закінчення навчання у 1951 році Загребельний працював журналістом — спочатку в регіональних виданнях, згодом — у центральній пресі, зокрема в журналі «Вітчизна». Цей період став для нього фундаментом, на якому збудовано його майбутнє як прозаїка.
Уже в другій половині 1950-х років виходять його перші прозові збірки: «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки», «Долина довгих снів». Але переломним моментом стала поява повісті «Дума про невмирущого» (1957), де автор зворушливо змалював образ радянського солдата, полеглого у фашистському полоні. Цей твір став для письменника не лише виявом особистого болю, а й першим масштабним художнім узагальненням воєнного досвіду.
У 1960-х роках Загребельний обіймає посаду головного редактора «Літературної газети», а також активно працює як романіст. Його перші великі романи — «Європа 45», «Європа. Захід» (1960), «Спека» — були спробою художньо осмислити події Другої світової війни та її наслідки для Європи.
Справжнім літературним проривом стали його романи 60–70-х років: «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), трилогія «З погляду вічності» (1970), епопея «Розгін» — за яку автор отримав Державну премію СРСР. Його художній світ охоплює величезну палітру тем і проблем — від історичних реконструкцій до філософських осмислень сучасності.
У романі «Диво» він підняв тему духовної спадщини українського народу, поставивши в центрі образ Софії Київської як символу нескореної культури. Роман «Євпраксія» (1975) відкриває завісу над історією князівської доби, «Смерть у Києві» (1973) і «Первоміст» (1972) — це художні реконструкції давньоруського минулого. А «Роксолана» (1980) дала можливість заглибитися в жіночий образ, який пройшов шлях від українського містечка до трону Османської імперії.
Письменник не оминув і постаті Богдана Хмельницького — роман «Я, Богдан» (1983) — це не лише біографія гетьмана, а й глибока розповідь про людину, що несла на собі тягар державотворення в часи історичного зламу. Останнім масштабним художнім проєктом став роман «Тисячолітній Миколай» (1994), у якому автор підніс філософсько-історичне осмислення долі України.
Павло Загребельний працював також у драматургії. Його п’єси «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч» — це театральні варіації на теми власних романів. Він публікував літературознавчі статті, виступав із публіцистикою. Його книга «Неложними устами» (1981) містить розмисли про літературу, суспільство і місію митця, а «Кларнети ніжності» — глибоке дослідження поетичного світу Павла Тичини.
На київській кіностудії ім. О. Довженка за сценаріями Загребельного знято низку фільмів: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий» — екранізація історичного епосу, де Софія Київська знову виступає символом національного духу.
Протягом понад сорока років Павло Загребельний залишався на передовій української прози. Його твори виходили масовими накладами, перекладались багатьма мовами, користувалися успіхом не лише в Україні, а й за кордоном. Його романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» були удостоєні Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Павло Загребельний пішов із життя 3 лютого 2009 року, залишивши по собі багату творчу спадщину, яка й досі формує уявлення про українську історичну прозу, гуманітарну думку та національну ідентичність