Пилип Никифорович Загоруйко — український письменник, учасник визвольної боротьби, публіцист і один із тих, чия доля стала трагічною жертвою радянських репресій. Народився 27 червня 1900 року в селі Іллінці на Вінниччині, в родині, де змалку плекалася любов до знань. Закінчив місцеву школу та гімназію, здобувши добру освіту, що згодом знадобилася і в літературній, і в громадській діяльності.
У юному віці став на захист української державності — вступив до армії УНР. Після поразки визвольних змагань у 1921 році опинився в таборах інтернованих у Польщі. Проте й там не полишив активного життя: писав, друкувався, співпрацював із численними українськими виданнями, що діяли в Каліші. Його твори з'являлися на сторінках газет та журналів "Веселка", "За Україну", "Український Сурмач", "Залізний Стрілець". У 1922–1923 роках він друкував як прозу, так і поезію — глибоко емоційні, часто трагічні, пронизані тугою за втраченим і надією на відродження.
У 1922 році видав окрему книгу спогадів — «Спогади», в якій змалював особисті переживання та драматичні обставини війни і вигнання. Планував також випустити драму «Розбита мрія», поетичну збірку «Порвана струна» і збірку новел «Тіні і плаї», які, втім, так і не побачили світу. Публікувався також під псевдонімом Наглядач.
У 1926 році Пилип Загоруйко повернувся до радянської України, сподіваючись реалізувати себе на батьківщині. Його твори з’являлися в тодішніх українських виданнях — «Культура і Побут», «Сільськогосподарський Пролетар», «Службовець», «Нова Громада», «Всесвіт». У цей період вийшли друком його прозові збірки «Пакет» (1928), «Ранок», «По той бік греблі» (1929), а також повісті «Манівцями» і «Огні» (1930).
Оселившись у Харкові — на той час столиці УСРР, — працював на відповідальних посадах: був керуючим справами профспілки сільськогосподарських працівників, завідував бюро виступів у міському комітеті письменників. Його активна участь у літературному та культурному житті викликала як інтерес, так і пильну увагу спецслужб.
Уперше його заарештували 16 червня 1927 року за участь в Армії УНР. Проте вже через тиждень — 23 червня — він був звільнений. Здавалося, загроза минула, але доленосним виявився інцидент, що трапився згодом.
Як згадував письменник-емігрант Микола Самусь у газеті «Свобода» (1950, №255), одного разу під час застілля Загоруйко, перебуваючи у стані сильного сп’яніння, почав виголошувати промову про те, що справжнім українцям у Радянському Союзі не дають свободи, що він, попри обставини, не став радянською людиною, а залишився вірним українській ідеї. Після цього інциденту в політичних колах почали вимагати «більше обережності у виборі гостей», а самого письменника вже незабаром знову заарештували.
Другий арешт відбувся 16 грудня 1933 року. Його звинуватили у створенні контрреволюційної організації та шпигунстві. Під час допитів згадували й інцидент на згаданому бенкеті. 9 березня 1934 року суд виніс вирок: розстріл. 25 лютого 1935 року Пилипа Загоруйка було страчено. Місце поховання — місто Харків.
Ця трагічна доля — не просто історія одного талановитого літератора, а втілення загального трагізму цілого покоління, якому довелося жити на зламі імперій, ідеологій і держав, і за вірність собі та правді платити найвищу ціну. Пилип Загоруйко — один із тих, кого сьогодні згадують не лише як жертву терору, а як творця, що залишив по собі слово, сповнене болю, гідності й незламної української сутності.