Віктор Миколайович Забіла (1808 — 1869) — український поет-лірик, представник романтичного напряму, один із перших, хто почав розвивати українську інтимну лірику ще до того, як вона отримала широку популярність завдяки Тарасу Шевченку. Його творчість стала містком між фольклорним надбанням і літературною традицією нового часу, уособивши чуттєвість, глибоку прив’язаність до рідної мови, культури й народу.
Народився Віктор Забіла 1808 року на хуторі Кукуріківщина, який нині носить назву Забілівщина і розташований у Борзнянському районі на Чернігівщині. Походив із давнього козацько-старшинського роду, що зберігав і передавав наступним поколінням дух українського шляхетства та прив’язаність до рідної землі. Освіту здобував у Ніжинській гімназії вищих наук, де навчався з 1822 по 1825 рік. Після завершення навчання вступив на військову службу, яка тривала до 1834 року. Закінчив військову кар’єру у званні поручика, після чого оселився на родинному хуторі поблизу Борзни, де й провів більшу частину життя.
Особливе місце у житті Віктора Забіли займала його дружба з Тарасом Шевченком. Вони неодноразово зустрічалися — у Києві, Качанівці, Мойсівці. У 1847 році, незадовго до арешту, Шевченко гостював у Забіли на Кукуріківщині, і саме там намалював його портрет. Образ поета згодом з'явився в повісті Шевченка "Капитанша" під ім’ям Віктора Олександровича. Варто також згадати, що деякі вірші Забіли, знайдені під час обшуку в Шевченка, царська жандармерія безпідставно назвала "пасквільними".
Поезію Віктор Забіла почав писати ще в середині 1830-х років, але за життя зміг надрукувати лише невелику частину свого доробку. Три його вірші з’явилися завдяки Євгену Гребінці в альманасі "Ластівка" у 1841 році. Збірка віршів, підготовлена на початку 1840-х, з невідомих причин не дійшла до читача — лише в 1936 році її єдиний відомий примірник знайшов літературознавець Євген Кирилюк. Також дві поезії поета було надруковано в "Черниговских губернских ведомостях" у 1857 році. Повне зібрання його творів побачило світ лише у 1906 році у Львові під назвою "Співи крізь сльози", видане з ініціативи Івана Франка.
Попри незначну кількість офіційно виданих творів за життя, поезії Забіли активно побутували серед народу, поширювались у списках і звучали як народні пісні. Найвідоміші з них — "Гуде вітер вельми в полі" і "Не щебечи, соловейку", які поклав на музику Михайло Глинка. Сам Забіла мав музичний хист і створював мелодії до деяких власних поезій, зокрема до "Не плач, дівчино", "Голуб", "Човник". У його віршах — особливе поєднання ніжного ліризму, драматичної напруги й щирого сприйняття людських почуттів, чим вони й завоювали популярність серед читачів.
Тематика творчості Забіли охоплює широку гаму — від особистих переживань до соціальних проблем. У поезіях "Зовсім світ перевернувся", "Маруся", "Сирота" звучить глибокий біль за долю звичайної людини, за кривду і соціальну несправедливість. Він також майстерно працював у жанрі бурлеску, використовуючи мотиви з народних анекдотів і оповідей, що вилились у жартівливі вірші на кшталт "Остап і чорт", "Весілля". У його доробку є й історичні твори, і поетичні послання до друзів, що додає цілісності його образу як літератора-романтика і людини з тонкою душею.
Віктор Забіла помер у листопаді 1869 року в місті Борзна. Його постать і поетичне слово залишили глибокий слід у національній культурі. Іван Франко високо цінував творчість Забіли, вбачаючи в ній вагому складову української літературної традиції та гідну компанію найталановитішим сучасникам Тараса Шевченка.