Любов Василівна Забашта — українська поетеса, драматургиня, прозаїкиня, чия життєва й творча доля тісно переплелася з епохою буремних змін і непростих випробувань. Народилася 3 лютого 1918 року в місті Прилуки на Чернігівщині в звичайній родині, де змалку зростала в атмосфері праці, поваги до слова і пам’яті про національні традиції. Вже у шкільні роки почала писати вірші, що стало першим кроком у її довгий і багатий на здобутки шлях у літературі.
Після закінчення школи вступила до Одеського водного інституту, де здобула технічну освіту, закінчивши його в 1940 році. Початок війни змінив її життєву траєкторію. Вона працювала інженером-конструктором на Рибнінській судноверфі, вкладаючи знання в оборонну промисловість. Особиста трагедія не оминула й її: загинув чоловік, з яким вона прожила лише короткий рік. Залишившись молодою вдовою з дитиною на руках, Забашта повернулась до Києва, де почала працювати на заводі «Ленінська кузня». У ці роки в ній визрівала не тільки сила духу, а й глибокий людський досвід, який пізніше ожив у її поетичних та прозових творах.
Згодом Любов Василівна завершила заочне навчання на мовно-літературному факультеті педагогічного інституту імені Горького, де здобула філологічну освіту, що відкрила їй дорогу в світ професійної літературної праці. Вона працювала в журналі «Дніпро», де очолювала відділ поезії, відіграючи важливу роль у формуванні літературного процесу того часу.
У грудні 1956 року її доля поєдналася з Андрієм Малишком — класиком української поезії. Їхній шлюб став не лише особистим союзом, а й духовною спільністю двох митців. Подружжя оселилося у відомому Будинку письменників «Політ» у Києві, де пройшли їхні найплідніші роки. На згадку про поетесу 12 березня 2003 року на фасаді будинку встановили меморіальну дошку.
Перший вагомий літературний крок у дитячій поезії Забашта зробила у 1963 році, коли вийшла її збірка «Паляниця-білолиця». У наступні роки вона продовжила активну творчу діяльність, видаючи збірки віршів, прозові книги, драматичні поеми, п’єси. Значним досягненням стала поетична драма «Тернова доля», присвячена Тарасові Шевченку — вона глибоко розкриває трагічні й величні сторони долі Кобзаря.
Серед її знакових творів — поетичні збірки, які звернені до читачів різного віку: «Коли я виросту», «По гриби», «Пісня зеленого лісу», «Землі Бояне славний». Також Любов Забашта створила роман «Там, за рікою — молодість» (1970), в якому з великою ніжністю й життєвою правдивістю описала етапи становлення покоління, що пройшло через війну, післявоєнну відбудову й духовне оновлення.
Її художньо-документальна повість «Будинок мого дитинства» (1983) стала ще одним голосом любові до рідного краю, де через особисті спогади проступає ціла епоха — світлою ностальгією, тривогами й ніжною іронією. У творах для дітей Забашта вміла передавати відчуття краси природи, доброти й радості повсякденного життя, звертаючись до малечі зрозумілою, щирою мовою.
Багато її віршів стали піснями, які й досі співають — «Ой вербиченько», «Червона ружа», «Криниця мого дитинства», «Засихає в степу материнка» — ці тексти не тільки проникливі, а й мелодійні, сповнені глибокого ліризму. В них — жіноча доля, любов до рідної землі, гідність і доброта, якими жила сама авторка.
Померла Любов Забашта 21 липня 1990 року в Києві. Її поховано в українській столиці, де минули роки її найактивнішої творчої діяльності. Її ім’я залишилося в історії української літератури не лише як символ жіночої поетичної сили, а й як образ відданості слову, національній ідеї й духовному спадку, який вона гідно несла крізь усе своє життя.