Натан Ілліч Забара народився 27 грудня 1908 року в невеликому волинському селі Рогачів у родині гончаря. Його дитинство минуло в простому, але працьовитому середовищі, де ремесло й чесна праця були в пошані. Початкову освіту здобув у трудовій школі в Новограді-Волинському, яку закінчив у 1925 році. Згодом переїхав до Києва — міста, що відкривало нові можливості й ставало осередком національного й культурного відродження.
У столиці Забара навчався на курсах Центрального інституту праці й водночас працював на будівництвах — будівельний майданчик став для нього не лише джерелом заробітку, а й символом нової епохи, яку тоді активно формувала радянська ідеологія. У 1931 році його призвали до лав Червоної Армії. Після служби повернувся до цивільного життя й вступив до аспірантури Інституту єврейської культури при Академії наук УРСР, що свідчить про його глибокий інтерес до духовного і культурного спадку єврейського народу.
З початком Другої світової війни Забара знову став до лав армії. З 1941 по 1947 рік він служив на фронті, а згодом — у Центральній групі військ. За участь у бойових діях і проявлену мужність був нагороджений орденом Червоної Зірки та низкою бойових медалей, які підтверджують його відданість та жертовність у час найскладніших випробувань.
Літературна діяльність Натана Забари бере початок ще з початку 1930-х років. Його твори, написані їдишем, з’являлися у періодичних виданнях Києва, Москви, Мінська, Біробіджана. Його проза — оповідання, новели, повісті — друкувалася у таких часописах, як "Советіш літератур", "Штерн" та інших єврейських літературних платформах. З-під його пера вийшли збірки "Радіороман" (1932), "Ніловка" (1934), "З країни в країну" (1938), "Батько" (1940). Окремі твори було перекладено російською мовою, серед них — книга "Сегодня рождается мир".
Забара був активним учасником літературного процесу свого часу — спочатку як член ВУСППу, а згодом — Спілки письменників України. Його ім’я звучало поміж інших авторів, що формували єврейську радянську літературу й прагнули зберегти національну самобутність у межах тоталітарного режиму.
Однак літературна праця й фронтові заслуги не вберегли його від репресій. На початку 1951 року письменника заарештували. Йому, як і багатьом іншим українським і єврейським митцям, висунули обвинувачення у "націоналістичній пропаганді" — звинувачення, які були звичними для тогочасної репресивної системи. Через службу в радянських військах на території Німеччини його також намагались звинуватити в шпигунстві й зв’язках з іноземною розвідкою. Абсурдність цих звинувачень була очевидною, однак це не завадило особливій нараді при МДБ УРСР винести вирок: десять років ув’язнення в магаданських таборах.
Забара відбував покарання у надзвичайно тяжких умовах. І лише після смерті Сталіна, в період часткової десталінізації, в липні 1956 року його справу переглянули. Комісія з реабілітації скасувала вирок, визнавши, що у вчинках письменника не було складу злочину. Натан Забара був звільнений із табору, проте повернувся в Київ уже важко хворим.
Останні роки його життя минули в тіні болю й пригнічення. Відновитись повністю після багаторічного ув’язнення він не зміг. 19 лютого 1975 року письменник помер, залишивши по собі слід у єврейській і українській літературі, а також у пам’яті тих, хто знав і цінував його талант.
Його біографія — це не лише історія окремої людини, а й дзеркало цілого покоління, яке зазнало втрат, репресій, але зуміло зберегти гідність і любов до слова.