Михайло Юрійович Яцків — прозаїк, чия творчість в кінці XIX — першій половині XX століття активно впливала на український літературний процес. Його твори ставали предметом гарячих обговорень у газетах і журналах, перекладались десятками мов — від польської до японської — і входили до світових антологій новелістики.
Народився Яцків 5 жовтня 1873 року в селі Лесівка поблизу Станиславова (нині Івано-Франківськ) у родині селянина. Початкову освіту здобув у сусідньому містечку Лисці, потім продовжив навчання у гімназії Станиславова, де приєднався до таємного гуртка під керівництвом Дениса Лукіяновича. Там читали та обговорювали революційну літературу, але влада жорстко розправилась із гуртківцями — цей досвід збагатив Яцківа глибоким розумінням конфлікту між свободою й репресіями.
Його життя складалося з багатьох незвичних етапів. Після навчання він працював у мандрівному театрі, де зіграв у численних провінційних постановках, а також провів деякий час у монастирі — досвід, який потім яскраво знайшов відображення в його прозі.
У 1897 році Яцків переїхав до Львова й влаштувався працювати в страхово-кредитному товаристві «Дністер». У 1899 році в «Літературно-науковому віснику» з’явилися його перші оповідання, наступного року вийшла дебютна збірка «В царстві сатани», а 1902 — повість «Огні горять». У 1905 році — збірка новел «Душі кланяються». Іван Франко, Леся Українка і Василь Стефаник високо оцінили ранні твори Яцківа, схваливши глибоке занурення в реалії життя.
У ранній прозі Яцківа домінують зображення соціальної несправедливості, фальші різних еліт — церкви, армії, богеми. Герої переживають складні внутрішні кризи, їхні мрії наближаються до здійснення, тільки щоб розбитися об жорстоку реальність. Ця сценografія «фата моргани» — символ нашої безвихідності — пронизує багато творів автора.
Особливо драматичні — оповідання про солдатське життя. Зі свого досвіду в австро-угорської армії Яцків описує казарму як систему морального й фізичного приниження, що розбиває молодих селян дощенту. У повісті «Огні горять» підліток Остап стикається з цими атмосферними скасуваннями у провінційній гімназії — критика освітньої системи та інтелектуального цькування стають центральними темами.
У творчому процесі письменника прослідковуються впливи модернізму: у новелах помітні символізм, натуралізм і ліризм — особливо у творах «За горою», «Благословення», «Серп». Літературознавці порівнювали Яцківа з Бодлером, Пшибишевським, По та іншими — критики визнавали його символічність, глибоку психологічну зануреність і художню складність.
У 1914 році Михайло Яцків був мобілізований до австрійської армії, потрапив у полон до росіян — цей досвід позначився в його оповіданнях війни, які увійшли до збірки «Далекі шляхи» (1917) і повісті «Горлиця» (1915‑16). «Горлиця» стала глибоко символічною, і викликала широкий відгук у суспільстві, ставши художнім документом жаху фронту.
Однак життєвий шлях не був рівним: у 1920 році Яцків став редактором газети «Рідний край», яка підтримувала польську окупацію Галичини, що викликало хвилю осуду та бойкот української преси. Творче мовчання тривало довго.
У наступні роки Яцків працював в академічній бібліотеці Львова, де створив кілька нових оповідань, але вони вже не мали тієї психологічної глибини. Він помер 9 грудня 1961 року. Його пізнє псевдопроґрамне письмо втратило ту художню силу, що вирізняла його ранні твори — зрештою, автор відчув на собі й зовнішнє тиск, і внутрішню втрату голосу.
Проза Яцківа — важливий етап оновлення української літератури, яка поєднала модерністичну форму з соціально-критичним реалізмом. Його новели продовжують звучати сьогодні як глибоко драматичні й філософські роздуми над місцем і гідністю людини у світі випробувань.