Панас Захарович Висікан
Панас Висікан — письменник, у долі якого переплелися тяжкі випробування й безмежна любов до життя. Народився він 22 липня 1922 року у мальовничому селі Подорожнє Олександрійського повіту Кременчуцької губернії — селі, яке односельці називали українською Венецією через численні річки та озера. На жаль, у 1956 році це прекрасне місце зникло під водами Кременчуцького водосховища, залишившись лише в пам’яті та серцях тих, хто там зростав.
Родина Висіканів була великою та працьовитою. Батько, Захар Федорович, і мати, Килина Василівна, виховували п’ятьох дітей. Мати, весела, енергійна й надзвичайно співоча, була справжньою душею села, й невипадково її прозвали Якилинкою-Дзигилинкою. Саме вона передала своїм дітям любов до українських пісень, казок і народної мудрості.
Серед дітей особливо вирізнявся Панас — життєрадісний, допитливий хлопець із гострим розумом і великим почуттям гумору. Він жадібно тягнувся до знань, цікавився природничими науками, мріяв про далекі мандрівки та нові відкриття. Однак найбільшим його захопленням залишалася література.
Навчаючись у школі, Панас не тільки писав твори, а й захоплювався технікою: власноруч майстрував моделі пароплавів, турбін, а одного разу зібрав справжній патефон. Його дім часто наповнювала музика, бо кожен, хто знаходив стару грамофонну платівку, ніс її до Висіканів.
Закінчивши семирічку, Панас мріяв вступити до театрального училища, та після смерті батька змушений був залишити ці плани й взяти на себе відповідальність за родину. Він працював у колгоспі, допомагав на фермі, вів справи у сільській раді.
У травні 1941 року Панаса призвали до лав Червоної Армії. Лише одного листа встиг він надіслати з Брестської області перед початком війни. Довгі п’ять років рідні не мали про нього жодної звістки. За цей час юнак зазнав тяжкого поранення, потрапив у полон, пережив жахи нацистського концтабору.
Додому Панас повернувся тільки наприкінці 1946 року. Відразу поринув у громадське життя: завідував сільським клубом, створював аматорський театральний гурток. Його вистави, такі як "Наталка-Полтавка", "Ніч перед Різдвом" та "Кайдашева сім’я", ставали справжніми подіями для села.
Панас Захарович виявив себе також як талановитий художник-оформлювач, майстерно розписуючи стіни клубу й створюючи декорації для вистав. Його енергії вистачало на все, за що б він не брався.
Та прагнення до творчості вело його далі — до великого міста. У 1948 році Панас Висікан вступає до Київського училища декоративно-прикладного мистецтва, де опановує професію майстра монументального живопису. Після закінчення навчання працює у різних сферах — від проєктних бюро до будівництва, водночас наближаючись до своєї справжньої стихії — літератури.
Його перші оповідання з'являються в газетах та журналах, особливо часто друкувалися в дитячому журналі "Барвінок". У 1956 році виходить перша збірка "Ігорьок Мережка", а за нею — "Дві топольки" (1960).
Твори Висікана наповнені теплом і гумором. Його персонажі — звичайні сільські діти, що прагнуть відкривати світ, інколи помиляються, але завжди залишаються щирими й справжніми. Автор не засуджує їх, а з любов’ю і добродушністю змальовує їхні пригоди.
У 1962 році Панас Висікан став членом Спілки письменників України. Це стало визнанням його таланту, однак здоров'я, підірване у концтаборі, почало стрімко погіршуватися.
Життя письменника обірвалося 4 березня 1963 року. Він знайшов свій останній прихисток на Байковому кладовищі у Києві. На прощанні з ним були відомі літератори: Олесь Гончар, Іван Немирович, Василь Симоненко, Микола Сом.
Навіть після смерті Панас Висікан продовжив говорити до дітей зі сторінок своїх книжок: "В печері святої Магдалини" (1963), "Подорож на Вогняну Землю" (1967), "Страховисько з однією зяброю" (1968), "Пригода на Журавлиному острові" (1973).
Його літературна спадщина невелика за обсягом, але багата змістом і добротою. Це — справжній дарунок дітям і світлий спогад про людину, яка жила з посмішкою на серці і прагнула зробити світ трішки кращим.
Як згадував його близький друг Іван Масенко: "Не мав Панас Висікан ні власної господи, ні великого маєтку, зате мав щедре серце і нескінченний скарб — історії, якими щиро ділився з людьми".