Олекса Влизько: поет, якому доля відміряла надто мало часу
Олекса Федорович Влизько з'явився на світ 17 лютого 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії. Його батько служив там дяком і псаломщиком. Перші уроки і перші книжки Олекса отримав саме там, серед невеличкої громади. Але справжнє коріння поета було на Звенигородщині, у селі Сингаївка, де мешкали дід і бабуся. Саме туди родина згодом повернулася, і там продовжилося його навчання.
Дитинство Олекси було позначене важкою трагедією: у 13 років він переніс скарлатину, внаслідок чого повністю втратив слух. Проте, втрата одного з чуттів лише загострила інші: пам'ять стала неймовірно сильною, а книга — постійним супутником і вірним другом. Читання стало його способом пізнання світу і формування світогляду.
Освіту Олекса здобув на мовно-літературному факультеті Київського інституту народної освіти. Ще в юності доля подарувала йому можливість побачити інший світ — у 1928 році він подорожував Німеччиною, а згодом піднявся на нагір'я Паміру. Ці подорожі лише зміцнили його характер і розширили світогляд.
У літературний світ юного Влизька привів Борис Антоненко-Давидович. Саме він надрукував перший вірш Олекси "Серце на норд" у журналі "Глобус" у 1925 році. Після цього вірші Влизька регулярно з'являлися на сторінках провідних журналів та газет радянської України. Особливо часто його публікували у футуристичному часописі "Нова Генерація", редактором якого був Михайль Семенко. Влизько активно брав участь у діяльності літературних організацій "Молодняк" і ВУСПП.
Його творчість із самого початку мала особливий характер. Перший номер "Літературної газети" відкрив вірш Влизька "Поетові", де звучав заклик до щирості і боротьби з лицемірством. Його перша поетична збірка "За всіх скажу" (1927) стала відповіддю на палкі дискусії про майбутнє української літератури. Критики високо оцінили дебют, а Наркомос УРСР навіть відзначив збірку третьою премією.
1927 року в пресі раптом з’явилася новина про загибель Влизька — начебто він потонув у Дніпрі. Провідні радянські видання публікували некрологи, а критики писали, що Україна втратила свого "майбутнього Пушкіна". Але невдовзі сам Олекса, живий і здоровий, спростував чутки веселою заявою в пресі і низкою нових книжок: "Живу, працюю!", "Книга балад", "Рейс", "Моє ударне", "П'яний корабель", "Мій друг Дон-Жуан".
На жаль, справжня трагедія чекала попереду. В епоху сталінських репресій Влизько, як і багато його сучасників, потрапив у немилість влади. Його звинуватили у "ворожості до радянського ладу" і 14 грудня 1934 року на закритому судовому засіданні винесли смертний вирок, який був виконаний того ж дня.
У своїй праці "Розстріляне відродження" Юрій Лавріненко зазначив, що Влизько був поетом, який тільки-но починав знаходити власний синтез стилістичних пошуків. З його енергією, багатогранністю та постійним прагненням до новизни Олекса міг би дати українській літературі ще багато вагомого. Критики відзначали його рідкісний талант: Яків Савченко, приміром, назвав Влизькову "Дев'яту симфонію" одним із найкращих досягнень української поезії того десятиліття, захоплюючись глибиною думки й широтою емоційної палітри автора.
Хоча його літературна кар'єра тривала лише вісім років, Влизько залишив по собі багату спадщину: футуризм, класицизм, виробнича поезія, агітки — він випробував різні жанри і форми, проте завжди залишався відданим вітаїстичному, життєствердному романтизму.
Найзначніші його збірки — "Вибрані поезії" (Київ, 1963) та "Вогонь любові" (Київ, 1968).
Творчий портрет Олекси Влизька доповнює критична література, зокрема праця Леоніда Новиченка "Поет недоспіваної пісні", де окреслено масштаб його таланту й нездійснені можливості.