Микола Вінграновський: поет нескінченної свободи і щирої пристрасті
Микола Степанович Вінграновський (7 листопада 1936 р.) — одна з найяскравіших і найсамобутніших постатей української літератури другої половини XX століття. Поет, прозаїк, актор, режисер — його талант не знав меж, а сам він був наче втіленням свободи, чарівливого неспокою і глибокої любові до світу.
Дитинство під відкритим небом
Народився Вінграновський на Миколаївщині, серед нескінченних степів, де небо здається безмежним, а ріки спокійно перетікають у легенди. Маленька річка Кодима, посестра Бугу і Дніпра, стала для нього першим учителем краси й невловимості часу. Цей край диктував свої пісні вітрами і дощами, підспівував жайворонками в полях і шепотів розповіді полином та чебрецем.
Від самого дитинства душа майбутнього поета вбирала кожну фарбу цього світу — запахи, звуки, рухи землі. Ці враження згодом стали тією глиною, з якої Вінграновський ліпив свої поетичні шедеври.
Дитя війни
Покоління, до якого належав Вінграновський, народжене на межі катастроф — напередодні війни, яка перевернула світ. Його ровесники — Іван Драч, Володимир Підпалий, Віталій Коротич — разом із дещо старшими Ліною Костенко, Дмитром Павличком та Григоровичем Тютюнником сформували нове обличчя української літератури — обличчя "шістдесятництва". Це були діти війни, які рано подорослішали під ревіння гармат і серед попелу відбудов.
Вони знали, що таке недоїдати, ходити до школи босоніж і вчити уроки при каганці. Вони знали, що таке працювати ще з дитинства й одночасно мріяти — про політ у небеса, про новий, справедливіший світ, про те, що поезія може врятувати душу.
Шлях у мистецтві
Перші кроки у великий світ Вінграновський зробив завдяки неперевершеному майстру Олександру Довженку, який розгледів у молодому акторові Київського театрального інституту майбутнього поета. Саме Довженко став тим, хто благословив Вінграновського на шлях мистецтва, який вимагав не лише таланту, а й незламної душевної сили.
Його поетичний дебют 1961 року в "Літературній газеті" вразив сучасників: розлоге публікування цілої добірки віршів на всю сторінку стало сенсацією. Так народжувався новий голос — світлий, глибокий, ні на кого не схожий.
Поезія як дотик до вічного
Вінграновський у своїх віршах торкався не тільки краси природи чи любові — він заглиблювався у глибинні пласти людської душі. Його "Прелюд Землі", "Прелюд Кохання" та інші поезії стали справжнім відкриттям для української літератури, адже в них звучала не тільки особиста лірика, а й філософський біль часу.
Його поетична збірка "Атомні прелюди" (1962) стала маніфестом нового мислення. А наступна — "Сто поезій" (1967) — лише закріпила його славу. Навіть цензура не змогла загасити того полум’я, що палахкотіло у кожному рядку.
Творчий шлях під тиском часу
Часи змінювались. Настала доба застою, коли свободу придушували, а талантам наказували мовчати або співати на замовлення. Вінграновський не піддався. Його поезія стала глибшою, драматичнішою. Збірки "На срібнім березі" (1978), "Губами теплими і оком золотим" (1984), "Цю жінку я люблю" (1990) відкривають читачеві Вінграновського нового — філософського, болісно ніжного, мудрого.
Усе, що він пережив — любов і розчарування, радість відкриттів і гіркоту втрат, віру в людину і біль за Україну — переплелося в його пізній ліриці.
Вінграновський і проза
Хоча найперше його знають як поета, прозові твори Вінграновського — це окрема грань його таланту. Його оповідання, новели й романи — напрочуд поетичні, наповнені тією ж емоційною енергією, що і вірші.
Він не писав багато — але кожен його текст був ніби жменя чистої води серед спекотної пустелі.
Спадщина і пам'ять
Микола Вінграновський залишив по собі більше, ніж просто книжки. Він залишив живий нерв епохи, відкриту душу свого покоління, щиру любов до України, яка світиться крізь кожен його рядок.
І сьогодні, перегортаючи сторінки його віршів, ми ніби чуємо голос того хлопчика, що колись, у степах Миколаївщини, підслухував шепіт трав і шурхіт зірок у нічному небі.