Костянтин Іполитович Ванченко-Писанецький
Костянтин Іполитович Ванченко-Писанецький народився у 1863 році в стародавньому українському селі Чуднів, що нині належить до Житомирської області, а тоді входило до складу Київської губернії. Вихований у традиціях українського села, він рано виявив прагнення до знань і культури. Після успішного завершення навчання у Житомирській гімназії, що славилася своїми освіченими випускниками, Костянтин вирушив на шлях народного вчителя, працюючи в сільських школах Волині.
Його покликання до сцени проявилося ще у молоді роки. У 1880 році Ванченко-Писанецький дебютував у складі російської драматичної трупи Петра Надімова в Житомирі. Цей досвід відкрив йому шлях у світ театру, який на довгі роки став сенсом його життя.
Уже з 1881 року він перебирається до Києва, де стає актором російської театральної трупи під керівництвом Н. Н. Савіна. Проте справжнє натхнення Костянтин знаходить у роботі з українськими мандрівними театральними колективами. З 1883 по 1892 рік він був одним із провідних акторів трупи Михайла Старицького — одного з основоположників українського професійного театру. Після цього його акторська кар'єра продовжилася у трупах В. Грицая (1892), О. Суслова й О. Суходольського (1895), П. Мирова-Бедюха (1895–1898), Г. Деркача (1898–1900) та Ф. Левицького (1906).
Відчуваючи прагнення до самостійності, у 1892 році Ванченко-Писанецький організував власну театральну трупу. Разом зі своїми акторами він вирушив у гастрольні тури Україною, Росією, Польщею, а також на Кавказ. Ці подорожі тривали приблизно до 1902 року, даруючи глядачам справжню насолоду від українського слова та сценічної гри. У 1906–1912 роках (з деякими перервами) він знову керував кількома власними трупами, змінюючи їхній склад залежно від обставин. Його театральні колективи виступали у містах Поволжя, а з 1909 року — і в далекому Туркестані.
Репертуар його труп вирізнявся багатством і різноманіттям. Це були як класичні твори української літератури ("Наталка Полтавка" Івана Котляревського, "Назар Стодоля" Тараса Шевченка, "Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського, "Сорочинський ярмарок" Михайла Старицького), так і драматичні постановки за творами західноєвропейських авторів. Особливе місце займали і власні переробки та оригінальні драми Ванченка-Писанецького: "Мурло", "Цигани на Подолі", "Мужичка" (за п’єсою Олександра Островського "Світить, та не гріє"), "Запорозький клад", "Тарас Бульба під Дубном" (за мотивами Миколи Гоголя), "Цигани на Поділлі" (за повістю Юзефа Крашевського "Хата за селом") та "Відьма" (інтерпретація твору Елізи Ожешко "Дзюрдзя").
У сезоні 1910–1911 років він очолював невелику, але надзвичайно живу трупу Театру мініатюр. У їхньому репертуарі переважали одноактні п'єси, веселі сценки, оперетки, що дозволяли глядачам ненадовго забути про труднощі повсякденного життя. Важливу частину його громадської діяльності складали недільні вистави, присвячені творчості Тараса Шевченка, куди спеціально встановлювались доступні для всіх ціни на квитки.
Втім, не вся творчість Ванченка-Писанецького знаходила схвалення влади. Його соціальні драми "Війна" (1907), "Сатаноідол" ("У трущобах города", 1910) та "Рудоплави" ("В диму заводу", 1910) були заборонені цензурою за гостру критику існуючого ладу Російської імперії. Це свідчить про його небайдужість до соціальних проблем і прагнення відстоювати справедливість навіть на сцені.
Крім роботи в театрі, Ванченко-Писанецький залишив по собі спогади про український театральний рух, опубліковані у 1928 році в журналі "Червоний шлях" під назвою "Спогади українського лицедія". Ці нотатки мають неабияке історичне значення, адже містять унікальні свідчення про розвиток української сцени того часу.
Його творчий архів сьогодні зберігається у Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві, де зберігаються дорогоцінні матеріали про становлення українського театру.
Петро Іполитович Ванченко-Писанецький відійшов у вічність 18 липня 1928 року в місті Ташкент, що на той час був частиною Узбекистану. Там і обірвалося життя одного з тих, хто присвятив себе розвитку української культури та мистецтва.