Петро Захарович Ванченко
(справжнє прізвище — Івашенко)
Петро Ванченко народився у 1898 році в мальовничому селі Жуки, що розташоване в серці Полтавщини, в родині селянина-бідняка. З раннього дитинства він зростав у середовищі важкої праці й нужденного селянського побуту, що, безумовно, сформувало його світогляд і згодом знайшло глибоке відображення в його творчості. Освіту здобув середню, що для того часу вже було значним досягненням для вихідця з бідняцької родини. Літературний талант привів його до участі в діяльності літературних організацій, де він шукав однодумців і можливості реалізувати свій творчий потенціал.
Ванченко став автором кількох збірок оповідань і повістей, які отримали певне визнання в тодішніх літературних колах. Серед його відомих праць — збірки "Жива реклама" та "Мужність" (обидві вийшли у 1928 році), "Обов'язок" і "Три пальці" (1929), "Клопіт цирульника Еміля Термана" і "Повість без назви" (1930), а також "Онопрій Кудь" (1933). Його твори відзначалися гостротою соціальних тем, уважністю до внутрішнього світу людини та тонким відчуттям суспільних змін, що відбувалися навколо.
Проте буремні часи 1930-х років не залишили Ванченка осторонь. 6 грудня 1934 року він був заарештований Полтавським міським відділом НКВС УРСР. Розслідування велося на рівні Харківського обласного управління НКВС, що свідчить про серйозність висунутих звинувачень. Слідчі інкримінували письменникові участь у "терористичній організації", яка начебто мала на меті здійснення терористичних актів проти керівництва партії та уряду. Під тиском під час допитів Ванченко змушений був визнати провину, хоча в офіційній заяві на ім'я оперуповноваженого НКВС Бордона наголошував, що не мав ані можливості, ані рішучості реалізувати терористичні наміри. Під час подальших допитів він твердо заперечував наявність у нього терористичних переконань і сумнівався у можливості успішного здійснення подібних актів.
Окрім політичних звинувачень, слідство вирішило використати і його літературну спадщину проти нього. Зокрема, 4 січня 1935 року слідчий Бордон виніс окрему постанову щодо оповідання "Про гніду кобилу", опублікованого ще у 1929 році в журналі "Червоний шлях". Це оповідання було залучене до справи як речовий доказ, оскільки в ньому вбачали "злісний пасквіль на Радянську владу". Під час допиту письменника намагалися змусити визнати, що образ гнідої кобили символізує Україну, яку буцімто знущально експлуатує радянська влада, в образі кучера Самсона — представника пролетаріату. Проте Ванченко рішуче відкинув ці твердження, відмовившись визнавати такі аналогії.
Судовий процес проходив у закритому режимі. Вирок було винесено 27–28 березня 1935 року виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві. Петро Ванченко, разом з іншими видатними українськими письменниками того часу — Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Андрієм Пановим, Валер'яном Поліщуком, Григорієм Майфетом, Олександром Ковінькою, Василем Штангеєм та Василем Вражливим — був засуджений до 10 років позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому майна. Його направили до Біломорсько-Балтійського табору НКВС СРСР, одного з найжорстокіших виправно-трудових таборів того часу.
Подальша доля Петра Ванченка залишилася невідомою. У жорстоких умовах радянських таборів виживала лише незначна частина ув'язнених, тому можна припустити, що він загинув там.
Лише через десятиліття, у добу перебудови, справедливість була частково відновлена. Петро Ванченко був реабілітований посмертно. Його ім'я повернулося в українську літературну спадщину як символ трагічної долі багатьох митців, які стали жертвами політичних репресій сталінської епохи.
Іван Ільєнко
"Літературна Україна", №24 (4433) від 13 червня 1991 року