Микола Леонтійович Устиянович народився 7 грудня 1811 року в містечку Миколаїв на Львівщині, в родині бурмистра. З дитинства він виявляв великий інтерес до навчання і прагнув здобути глибші знання. Після завершення початкової школи в рідному містечку він продовжив свою освіту в Львові, спочатку в нормальній школі, а згодом у гімназії. Вже на цей час молодий Устиянович відзначався сильним патріотичним духом, захоплювався ідеями польських революціонерів, що активно проявлялися серед молоді на початку 30-х років XIX століття.
У 1834 році Микола Устиянович вступив до Львівської духовної семінарії, де здобував освіту до 1838 року. Після закінчення навчання він був висвячений на священика і розпочав свою кар'єру в селі Волкові, що знаходиться неподалік Львова. Однак незабаром він переїхав до гірського села Славськ у Стрийському окрузі, де став адміністратором місцевої парафії.
З 1836 року Устиянович активно почав займатися літературною діяльністю. Саме в цьому році він написав свій перший вірш "Сльоза на гробі М. Гарасевича", який отримав схвальні відгуки від семінаристів і допоміг йому налагодити знайомство з Миколою Шашкевичем. Проте через репресії, яких зазнали автори "Русалки Дністрової", а також через насмішки ворогів народної мови, молодий поет замовк на довгі роки. До 1846 року він практично не писав.
Тільки після 1848 року, коли в Європі почалися революційні події, Устиянович знову відродився як письменник. Він став одним із ініціаторів скликання "Собору учених руських" у Львові і активно долучився до розвитку української журналістики. У перших українських газетах того часу, таких як "Зоря галицька" та "Галичо-руський вісник", були опубліковані його найкращі поетичні та прозові твори. Так, серед них можна знайти такі твори, як "Старий Єфрем", "Месть верховинця" та "Страстний четвер". Він також став редактором "Галичо-руського вісника" на деякий час.
У 1850 році, коли редакція газети переїхала до Відня, Устиянович повернувся до Славська, але й надалі активно співпрацював з українськими виданнями. У 1861 році він був обраний послом до крайового сейму, хоча через відсутність можливості активно долучатися до громадсько-культурного життя, а також через обтяження великою сім'єю, його творчість поступово згасала. Він вже не міг писати так продуктивно, як раніше, і його стиль змінився — на зміну поетичним і народним мотивам прийшло штучне "язичіє", що вже не могло викликати такої підтримки серед широких верств населення.
Микола Устиянович помер 3 листопада 1885 року в Сучаві, на Буковині, куди він переїхав ще в 1870 році. Іван Франко у своєму некролозі писав, що "не послідню силу покрила буковинська земля", і згадував його як одного з перших будителів українського народного духу. Відзначалося, що Микола Устиянович, або "Соловейко", як його звали молодші товариші, закінчив свої дні, перебуваючи далеко від рідної землі, "співаючи по нотам" — метафора, що вказує на його поступове відчуження від народного руху.
Незважаючи на всі труднощі, Микола Устиянович залишив важливу спадщину в українській культурі. Він створив ряд високохудожніх творів народною мовою, які досі викликають захоплення у нащадків. Письменник підписував свої твори різними псевдонімами, такими як "Николай з Николаєва", "Дротарь", "Наум", "Н. з Н.", "Н. У.".
Його ім’я закарбоване в історії української літератури та культури як одного з перших, хто намагався поєднати поезію з народною мовою і через це здобув велику повагу серед сучасників. Його твори були важливим етапом у формуванні національної літератури, що знайшло своє відображення в нащадках.