Олексій Іванович Тихий (1932–1984) — видатний український дисидент, правозахисник і публіцист, який став символом боротьби за права людини та національну гідність в умовах радянської репресивної системи. Народився він 27 січня 1932 року на хуторі Їжівка, біля міста Дружківка на Донеччині. Після закінчення школи Тихий вступив до філософського факультету Московського університету, де отримав освіту, однак його життя різко змінилося після того, як він виступив з відкритою заявою проти радянської окупації Угорщини в 1956 році. За це, у віці 24 років, він був несправедливо засуджений на 7 років суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав.
Під час свого перебування в концтаборах Мордовії, Тихий зустрів багатьох активістів національно-визвольних рухів, серед яких були композитор Василь Барвінський та лікар Борис Кортух. З ними Тихий активно спілкувався і підтримував національні ідеї, що стало основою для його подальших публіцистичних праць. За словами правозахисника Левка Лук'яненка, Олексій Тихий не тільки витримував всі труднощі табірного життя, але й залишався непохитним у своїх переконаннях, навіть коли радянська адміністрація намагалася придушити його дух. Він не призвичаївся до несправедливості і знущань, проте сприймав їх з гумором і намагався підтримувати інших ув'язнених.
Вийшовши з табору в 1964 році, Тихий не зміг примиритися з пропагандою радянської влади і не хотів жити за фальшивими істинами. Багато часу він працював фізично, виконуючи важку роботу на цегельному заводі та вчителюючи. Однак його душа прагнула істини, і він почав готувати низку публіцистичних і наукових праць. У його доробку — важливі статті та книги, зокрема "Мова народу — народ", "Думки про рідний донецький край", "Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області", а також низка статей з педагогіки та мовознавства. Він також уклав словник мовних покручів Донеччини.
Олексій Тихий особливо вражав своїми критичними працями, зокрема в "Думках про рідний донецький край", де він розкривав проблему національної політики радянської держави. Одним з найбільших його досягнень стало розкриття того, як радянська влада знищувала українську культуру на Донеччині. Тихий підрахував, що з 1200 шкіл в області лише сто були україномовними, а більшість з них знаходились у віддалених селах, тоді як у міських школах переважала російська мова викладання. Це було справжнім геноцидом української мови та культури.
У 1976 році Тихий став одним з засновників Української Хельсінкської групи, що боротьбою за права людини в Україні. Він був затриманий у 1977 році разом з Миколою Руденком, після чого їх обвинувачували у "зведенні наклепницьких вигадок", які мали на меті "порочити радянський державний лад". Це ще більше ускладнило його становище, і він потрапив у тюрму. Під час одного з голодних протестів у таборі в 1979 році Тихий пережив сильні фізичні страждання, коли прорвало його шлунок. Але навіть тоді, під загрозою смерті, він відмовився писати заяву про відмову від своїх переконань.
Тривале перебування в ув'язненні та боротьба за свої ідеали виснажили його здоров'я, і 5 травня 1984 року Олексій Тихий помер після чергової операції в концтаборі Пермі. Однак його пам'ять не згасла. 19 листопада 1989 року Олексу Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина перепоховали на Байковому кладовищі в Києві, вшанувавши їхню боротьбу та внесок у справу національного відродження.
Творча спадщина Олексія Тихого є важливим внеском у розвиток української публіцистики і літератури, а його критичне слово, яке висвітлювало проблеми національного відродження, залишається актуальним і в наш час.