Василь Григорович Щурат — український літературознавець, поет, перекладач, громадський діяч, один із тих, хто на переломі століть об'єднав у собі тонке відчуття мови, глибоке наукове мислення та непохитну вірність українській національній ідеї. Його життєвий і творчий шлях проліг крізь ключові етапи формування модерної української культури, крізь перетини Львова й Відня, науки й поезії, боротьби за слово і боротьби за освіту.
Народився Василь Щурат 24 серпня 1871 року в селі Вислобоки на Львівщині в освіченій і свідомій родині. Його ранній інтелектуальний розвиток привів його до Львівського університету, де він розпочав студії з філології, а згодом продовжив їх у Віденському університеті під керівництвом одного з найавторитетніших слов’янських філологів того часу — Ватрослава Яґіча. Саме в нього Щурат захистив свій докторат. Педагогічний іспит склав у 1898 році в Чернівецькому університеті — це офіційно відкрило йому шлях у сферу шкільної освіти.
Значний вплив на становлення Щурата як літературознавця і публіциста мав Іван Франко. Саме він першим залучив молодого філолога до літературного, наукового й громадського життя Галичини та Відня. Франкова школа стала для Щурата не тільки інтелектуальною опорою, а й духовною лінією, з якої він ніколи остаточно не зійшов, навіть коли пізніше погляди розійшлися. До 1896 року Щурат перебував під безпосереднім впливом Франка, хоча згодом і вступив із ним у гостру полеміку, на яку Франко відповів відомим віршем «Декадент».
Щурат активно публікувався в багатьох періодичних виданнях різних країн — від австрійських і польських до чеських та західноукраїнських. Його статті, поетичні переклади, есеї, критика та оригінальні вірші з'являлися у найрізноманітніших друкованих платформах. Він працював співредактором газети «Буковина» у Чернівцях, редагував провідні галицькі журнали «Молода Муза» (1906), «Світ», тижневик «Неділя» (1912), а з політичних міркувань симпатизував напрямкові газети «Діло».
Його педагогічна кар’єра охоплює період з 1898 по 1934 рік. Він викладав у державних гімназіях Перемишля, Бродів і Львова. Коли в 1921 році від нього вимагали присяги на вірність польській державі, Щурат відмовився її складати — і це стало проявом його моральної принциповості. Замість того він став директором приватної жіночої гімназії сестер василіянок у Львові, яку очолював до 1934 року.
Науковий авторитет Василя Щурата було визнано вже за життя. У 1914 році його обрали дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), а з 1915 по 1923 рік він був його головою. У ті ж роки він активно підтримував ідею створення Українського університету у Львові. Коли ж ця ініціатива не знайшла підтримки в офіційних колах, Щурат став ініціатором створення Львівського таємного університету (1921—1923), а також його першим ректором — рідкісний приклад того, як наукове завзяття поєднувалося з організаційним талантом і безстрашністю.
У червні 1929 року Щурата обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН), разом із Михайлом Возняком та Філаретом Колессою, за спеціальністю "мова та література". Проте вже в 1930 році, обурений процесом над СВУ (Спілкою визволення України) та репресіями проти інтелігенції в радянській Україні, він демонстративно зрікся цього почесного звання. Його було поновлено в статусі академіка після радянської окупації Галичини в 1939 році.
У останні роки життя Василь Щурат працював директором Львівської бібліотеки Академії наук УРСР та професором Львівського університету. Попри всі обставини, які випадали на його долю, він не припиняв наукової та літературної діяльності, залишаючись інтелектуально активним до кінця своїх днів.
Помер Василь Григорович Щурат 24 квітня 1948 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі — поруч із багатьма іншими видатними діячами української культури. Його ім’я — серед тих, хто не тільки творив українське слово, а й захищав його у найскладніші історичні періоди. Його життя — це шлях вірності, служіння і високого гуманістичного ідеалу.