Олексій Сацюк народився 18 жовтня 1909 року в селі Головчиці, що на Рівненщині, у родині, яка мала глибокі культурні корені та підтримувала українські традиції. Його дитинство пройшло в атмосфері, де велику увагу приділяли освіті та національній свідомості. Спочатку він навчався в Дубенській гімназії, а пізніше продовжив навчання на юридичному факультеті Варшавського університету, де здобув ступінь магістра права. Цей етап життя Сацюка був ознаменований глибоким бажанням вивчати правознавство, що, без сумніву, вплинуло на його подальшу діяльність.
Після закінчення університету Олексій повернувся до рідного Дубна, де почав працювати адвокатом, а також викладав у місцевих школах. Його життя в цей період було насичене не тільки професійною діяльністю, а й активною громадською позицією. У 30-х роках Олексій одружився з Марусею Чучмай, донькою голови місцевого осередку "Просвіта". Це весілля стало важливою подією, яка поєднала дві родини, що підтримували ідеали національної свідомості та прагнення до незалежності України. У родині Сацюків народився син Богдан, що ще більше зміцнило їхній зв'язок з українською культурою.
Будинок Сацюків став важливим осередком для місцевих українців. Тут збиралися люди, які прагнули зберегти свою мову, традиції і культури, а також активно підтримували ідею незалежності України. Олексій, його брати та багато інших однодумців стали частиною Організації Українських Націоналістів. Вони активно боролися за національні інтереси, що призвело до серйозних конфліктів з режимами, які панували в цей час в Україні.
У 1939 році, коли на Рівненщину вступили більшовики, Олексій, як і багато інших патріотів, став жертвою репресій. Його арештували, і він потрапив до в'язниці, однак йому пощастило уникнути трагічного кінця, адже українські підпільники здійснили напад на Дубенську в'язницю, і Сацюку вдалося втекти. Спогади про ці жахливі події він згодом описав у своїй книзі "Смертоносці", що стала однією з основних свідчень того важкого часу.
У 1941 році, коли більшовиків змінили німці, Олексій Сацюк був призначений головою управи в Дубно. На цій посаді він активно рятував своїх земляків, заважаючи німецькій владі вивозити українців до Німеччини на примусові роботи. Олексій не лише захищав людей, а й працював на культурному фронті: він започаткував друк підручників українською мовою, видавав журнал "Школярик", заснував видавництво "Лад", а також підтримував різні культурні ініціативи, зокрема створення Музичного музею імені Леоновича. Однак його оптимізм щодо німецької адміністрації швидко розвіявся, і в 1942 році він покинув свою посаду, розчарувавшись у її діях. Цей крок призвів до нових переслідувань: спочатку його арештувала польська, а потім радянська влада.
Віднайшовши можливість для еміграції, Олексій у 1945 році виїхав за кордон. Першими країнами, в яких він проживав, стали Австрія та Аргентина. З 1949 року він оселився в Сполучених Штатах Америки, де й провів решту свого життя. В еміграції Сацюк продовжував працювати на благо української культури: він займався перекладом творів, підтримував зв'язки з українськими письменниками-емігрантами, організовував осередки української інтелігенції та допомагав молодим авторам.
Олексій Сацюк помер 3 червня 1960 року в Чикаго, залишивши по собі багатий слід у культурній спадщині української еміграції. Його діяльність, спрямована на збереження української ідентичності та культури, є важливою частиною історії боротьби за незалежність України в XX столітті.