Сергій Володимирович Пилипенко — український письменник, публіцист, громадський і політичний діяч, чия доля тісно переплелася з драматичними подіями перших десятиліть ХХ століття. Він був не просто учасником революційних змін — він був їхнім активним творцем, і водночас — жертвою.
Народився 2 липня 1891 року в Києві, у родині народного вчителя. Освіту здобував у Першій київській гімназії, яку закінчив 1909 року. Вже під час навчання юнак долучився до українського революційного руху, зокрема до гуртків Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), вважаючи себе її членом з 1908 року.
Після гімназії вступив на історичний факультет Київського університету, відділення славістики. Та у 1912 році через політичну активність Пилипенка виключили з університету і вислали з Києва без права проживання в університетських містах. Деякий час він працював учителем у Броварах.
Із початком Першої світової війни був мобілізований до російської армії. Служив на фронті, пройшов шлях від рядового до капітана, отримав усі бойові офіцерські відзнаки, тричі був поранений і двічі контужений. Під час служби провадив революційну пропаганду серед солдатів. У 1917 році редагував фронтову газету "Український голос" у Ризі.
Після демобілізації у 1918 році повернувся до Києва і знову долучився до УПСР. Став редактором газети "Народна воля", брав активну участь у повстанні проти режиму гетьмана Скоропадського, за що потрапив під арешт і провів три місяці у в’язниці.
На початку 1919 року, не погоджуючись із позицією есерів та есдеків щодо Радянської влади, Пилипенко виходить із УПСР і 13 березня вступає до лав Комуністичної партії більшовиків. Відтоді працює переважно як редактор у провідних радянських виданнях: "Більшовик", "Вісті", "Комуніст". Очолював редакційні відділи видавництва Всевидав, керував партійним видавництвом ЦК КП(б)У "Космос". Під час бойових дій проти армій Денікіна та польських військ командував бригадою Червоної армії. Саме з нього, за твердженням деяких літературознавців, Хвильовий змалював образ редактора Карка.
Після завершення визвольних змагань редагував газету "Селянська правда", обіймав керівні посади у видавництвах "Книгоспілка" та ДВУ. У 1922 році ініціював створення Спілки селянських письменників "Плуг" і очолив її, редагував журнал "Плужанин". У цей період став одним із головних опонентів Миколи Хвильового в літературній дискусії 1925–1928 років.
У 1923 році виступив з ініціативою латинізації української абетки — пропозицією, що викликала жваве обговорення і стала предметом суспільного резонансу.
У 1932–1933 роках Пилипенко очолював Інститут Тараса Шевченка, створений при Народному комісаріаті освіти. Він згуртував навколо себе молодих дослідників літератури, серед яких були Григорій Костюк, Юрій Савченко, Андрій Панів, а також Роман Шевченко, Кость Півненко, Гнат Проценко і Сергій Матіяш — усі четверо були згодом розстріляні в грудні 1934 року.
21 серпня 1933 року Пилипенка було виключено з партії за рішенням партійної колегії ЦКК КП(б)У. Йому закинули "ідеологічну нестійкість, спотворення національної політики та толерантне ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів".
Після обшуку в його квартирі в будинку "Слово" 29 листопада 1933 року Пилипенка заарештували. 23 лютого 1934 року трійка НКВС винесла постанову з клопотанням про застосування до нього "найвищої міри соціального захисту". 3 березня 1934 року Колегія ОДПУ УРСР затвердила вирок — розстріл.
Після тривалого замовчування 30 квітня 1957 року Військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок через відсутність складу злочину. Сергія Володимировича Пилипенка було реабілітовано посмертно.
Його життєвий шлях — яскраве і трагічне свідчення доби, коли слово, ідея й боротьба були нероздільні, а ціна за переконання — життя.