Степан Васильович Процюк — сучасний український письменник, якого по праву вважають одним із найконтроверсійніших інтелектуалів сучасності. Народився 13 серпня 1964 року в селі Кути, що на Львівщині (нині — Буський район), у родині політв'язня, що вже з дитинства наклало глибокий відбиток на його світогляд.
Коли Степану було кілька років, родина переїхала до Івано-Франківської області, де й пройшло його дитинство. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут, а згодом — аспірантуру Інституту літератури НАН України. Має ступінь кандидата філологічних наук, викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському національному університеті. Одружений, батько двох синів. Упродовж понад 20 років був членом Національної спілки письменників України.
Його літературний шлях розпочався з участі в легендарному літературному угрупуванні "Нова деґенерація" разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Саме з цієї колективної ініціативи 1992 року вийшла його перша поетична збірка "На вістрі двох правд", передмова до якої належала Юрію Андруховичу. У 1990-х ця група стала помітним явищем у національній літературі, сприяючи розриву з радянською поетикою і відкриттю нових форм письма.
Подальша поетична творчість Процюка представлена збірками "Апологетика на світанку" (1996) та поемами "Завжди і ніколи" (1999). Однак у подальшому письменник несподівано залишив поезію, зосередившись на прозі, есеїстиці та літературній критиці. Його перший прозовий дебют — збірка есеїв "Лицарі стилосу і кав’ярень" і книга "Переступ у вакуумі" — з’явилися 1996 року.
2001 рік позначився виходом збірки повістей "Шибениця для ніжності", де на перший план виходить сповідальний стиль. Автор експериментує з композицією, структуруючи твір у вигляді фрагментів пам’яті й психологічних монологів, які водночас мають виразну соціальну і культурну рамку. Поряд з особистісними переживаннями героя проступає гірка реальність тоталітарної спадщини.
Наступні повісті — "Серафими і мізантропи" (2002) — поглиблюють психоаналітичні й екзистенційні теми. Тут проявляється Процюкова зацікавленість в глибинних внутрішніх процесах людської свідомості, в осмисленні травм, що формують особистість.
2002 став також роком його романного дебюту — "Інфекція". Цей твір став яскравим виявом авторського методу: поєднання фрагментарної оповіді, критичних інтермедій, соціального діагнозу. Центральною ідеєю є отруєність українського суспільства чужою культурною матрицею та мовною підміною.
"Жертовпринесення" — роман, який досі залишається в тіні, не виданий окремою книгою. Він розкриває конфлікт особистості поета в умовах агресивної споживацької реальності. Інший роман — "Тотем" (2005) — поглиблює філософську лінію автора: тут фігурують теми смерті, фетишизму, страху й пошуків себе.
Не менш важливу роль у творчості Процюка відіграє есеїстика. Його збірка "Канатоходці" (2007) — це спроба протистояння фальшивому в сучасному світі. Автор пише про справжнє, відкидаючи напівправду та симулякри.
У 2008 році письменник відкрив ще одну сторінку своєї творчості — підліткову прозу. Його трилогія про Марійку і Костика стала популярною серед молоді. Водночас він випускає біографічну книгу про видатних українських митців, яка також адресована підлітковій аудиторії.
2010 року вийшла есеїстична збірка "Аналіз крові", де текст виступає як акт внутрішнього очищення й психотерапії. Того ж року — роман "Троянда ритуального болю", що розгортає внутрішній світ Василя Стефаника, його тривоги, болі, надриви.
У 2010–2011 роках Степан Процюк завершує свою "психіатричну тетралогію" романом "Руйнування ляльки", який розкриває роздвоєність буття сучасної людини, її розрив між уявленнями та реальністю.
У романі "Маски опадають повільно" (2011) письменник звертається до фігури Володимира Винниченка, демонструючи глибокий психоаналітичний підхід. У тексті влучно передано і конфлікт внутрішнього "я" героя, і суспільні механізми, які деформують особистість.
Того ж року побачила світ есеїстична книга "Тіні з’являються на світанку" — про самотність, страх, любовні залежності, боротьбу з порожнечею. А в повісті "Бийся головою до стіни" автор глибоко й трагічно розглядає тему втрати й нерозуміння між поколіннями.
2013-го вийшов роман "Чорне яблуко" — остання частина психобіографічної трилогії, де зображено складний психоемоційний портрет Архипа Тесленка. Автор досліджує внутрішні конфлікти, розчарування, кохання, братні протистояння.
Наступна збірка — "Трикутник" (2014) — включає нову версію роману "Інфекція", есеї та інтерв’ю. У романі "Десятий рядок" розгортається драма трьох поколінь — дід, батько, онук — і постає глибока філософія історичної пам’яті.
У 2015 побачив світ роман "Під крилами великої Матері" — ще один глибокий твір, у якому на перший план виходить питання зв’язку людини з першоосновами буття.
Письменник активно виступає перед читачами як в Україні, так і за кордоном, зокрема у Кракові та Берліні. Багаторазовий лауреат престижних премій: "Кур’єр Кривбасу", "Благовіст", імені І. Франка та В. Стефаника. Роман "Інфекція" був номінований на Шевченківську премію.
Його твори перекладено німецькою, словацькою, російською, азербайджанською мовами. У 2012 році вступив до Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, а в 2015 отримав звання "Золотий письменник України".
Степан Процюк — це не лише голос свого покоління, а й тонкий психолог, філософ, літописець душі, який не боїться говорити про найболючіше й найінтимніше в людині.