Потапенко В’ячеслав Опанасович
В’ячеслав Потапенко — український актор, драматург, публіцист, людина широкого обдарування, що залишила глибокий слід у національній культурі кінця ХІХ — першої половини ХХ століття. Народився 1 січня 1863 року в поміщицькій родині в селі Веселий Кут на Херсонщині. Отримав освіту в Петербурзькій юнкерській школі, після чого проходив військову службу у складі Житомирського 56-го піхотного полку, дислокованого в Бендерах.
Після армії викладав у місті Ананьєві Херсонської губернії, де в той час працював також брат Марка Кропивницького — Володимир. Саме в Бендерах Потапенко почав брати участь у театральних аматорських виставах разом із Михайлом Садовським, Марією Хлистовою-Адасовською (Заньковецькою) та Юрієм Касиненком. Із захопленням згадував, як Одесу охопив справжній театральний бум, коли трупа Кропивницького і Старицького підкорила місто. Люди приїздили з усіх куточків провінції, аби побачити український театр, годинами стояли в чергах, а квитки купували за шалені гроші. Цей сплеск інтересу до сцени остаточно переконав його покинути вчителювання і вирушити в Одесу — слідом за мрією стати професійним артистом.
З 1883 року він увійшов до трупи Марка Кропивницького, а з 1890-го працював у театральних колективах під керівництвом Миколи Старицького та Миколи Васильєва-Святошенка. Його «Спогади про український театр» зберегли унікальні моменти з гастрольних подорожей. Зокрема, він яскраво описував враження від перебування у Катеринодарі — тодішньому театрі під відкритим небом у саду Бадюлі. Згадував складнощі подорожей на Кубань, захоплювався краєвидами та відкриттям нового для себе світу запорізьких нащадків. Водночас описував непрості умови — болото, незаасфальтовані вулиці, провінційний побут.
Його пам’ятні рядки про Одесу 1886 року вражають атмосферою: повні зали, фанати артистів, натовпи біля театру, овації, українські костюми на вулицях, портрети акторів на фасадах. В’ячеслав Потапенко, хоч і сумнівався у власній популярності, часто виступав на сцені в ролі танцівника, іноді виконуючи по кілька танців поспіль.
У творчому тандемі з Миколою Старицьким написав драму «За друга», що була поставлена в 1887 році. Він є також автором низки збірок оповідань: «Над кручею» (1889), «На нові гнізда» (1899), «Чабан» (1927), а також п’єс, серед яких найбільш відома — «Грішниця». Його сценічний монолог «Король Лір», написаний спеціально для херсонського альманаху «З потоку життя» (1905), так і не побачив світ через цензурні обмеження.
З 1904 року оселився на Кубані, де жив до кінця життя. Працював у театральних трупах Катеринодара, активно публікувався в місцевій пресі: «Заря», «Черноморское побережье», «Утро». У певний період був видавцем та редактором газети «Новая заря». Після її закриття у 1910 році на деякий час відійшов від журналістики, але не залишав театральної діяльності, продовжуючи писати драматургічні твори.
Наприкінці життя В’ячеслав Потапенко опинився в непростому становищі — залишений поза професійним попитом, він працював дератизатором у Краснодарській міській лікарні. Як і багатьох діячів культури, його доля не оминула репресивна система. Існують різні версії його смерті: за однією, у вересні 1942 року Потапенка розстріляли гестапівці; за іншою — його було засуджено Трійкою УНКВС і страчено 10 серпня 1937 року.
Життя В’ячеслава Потапенка — приклад відданості українській сцені, літературі й пресі. Його спогади, п’єси, прозові твори та сценічна діяльність стали невід’ємною частиною національної культурної спадщини.