Михайло Йосипович Петрушевич (також відомий як Михайло Новицький) — український письменник, священник і громадський діяч кінця ХІХ століття, чия літературна і духовна спадщина, хоча й залишилася невеликою, досі промовляє щирістю, талантом і тонким чуттям слова. Його життя було коротким, але насиченим духовним шуком і творчими пориваннями.
Народився Михайло Петрушевич 10 жовтня 1869 року в селі Космач, на Богородчанщині, в родині вчителя народної школи. Вже того ж року родина переїхала до села Новиця, неподалік Калуша. Саме батьківське середовище — освічене, патріотичне, щедре на національне пробудження — стало першою школою духовного зростання майбутнього письменника. Особливу роль у формуванні світогляду Михайла відіграв його батько, Йосип Петрушевич, знаний у краї як просвітитель і душпастир, відданий ідеї служіння народові.
Михайло виявив ранню схильність до навчання. Після гімназійної освіти в Станіславові, яку завершив 1889 року, він вирушив до Відня, де вступив до духовної семінарії. Саме Відень, тодішній центр інтелектуального і культурного життя Австро-Угорщини, відкрив для нього нові горизонти спілкування, самопізнання і духовного формування. Тут він зблизився з колом українських студентів та митців, серед яких були Василь Щурат, Лесь Мартович, Богдан Лепкий. Він не лише рішуче дистанціювався від москвофільських кіл, а й активно підтримував український національний рух.
Особливим був його вплив на молодшого Богдана Лепкого, який згадував Петрушевича як першого справжнього наставника й натхненника, що переконав його залишити малярство й серйозно звернутися до літератури. Саме Петрушевич першим прочитав поезії юного Лепкого, заохотив до письма, допомагав із редакцією, а згодом залишився на довгі роки для нього неформальним авторитетом і взірцем.
У 1894 році, вже висвячений у сан, Михайло Петрушевич став парохом у містечку Болехів. На жаль, важка недуга обірвала його життя вже за рік — 8 вересня 1895 року. Йому було лише 25. Поховали молодого священика на місцевому цвинтарі в Болехові.
Незважаючи на коротке життя, творча спадщина Петрушевича є свідченням неабиякого таланту й душевної глибини. Ще в гімназії він писав вірші, але справжній розквіт його літературної діяльності припав на віденський період. Тут він виступає як публіцист, автор прозових творів, що друкувались у відомому українському журналі "Зоря". Його проза — це поєднання народного світогляду, християнських тем і тонкої містики. Його твори часто наближені до гоголівського стилю: в них переплітається реальне з фантастичним, звичайне з метафізичним.
Оповідання "Градобур" принесло Петрушевичу визнання. Подане на літературний конкурс Наукового товариства імені Шевченка, воно хоч і не отримало нагороди, проте було помічене Іваном Франком, який назвав автора "талантом незвичайним і сильним", хоча й відзначив певну незавершеність стилю. Цей схвальний відгук одного з найбільших українських письменників того часу — важливе свідчення про обдарованість Петрушевича.
До наших днів дійшло близько десяти його оповідань. Відомі твори:
"Паламар"
"Душа"
"Вибори"
"Градобур"
"Солітер"
"Що виділа бабуня на тамтім світі"
Часто він підписувався псевдонімами Євдокій або Михайло Новицький. Його новели вражають щирістю, зануреністю у побут українського села, фольклорними мотивами та глибоким співчуттям до простого люду.
Хоча Михайло Петрушевич залишив цей світ молодим, його ім’я не загубилося у забутті. Своєю літературною чесністю, душевною прозорістю та щирою любов’ю до України він залишив приклад — як жити з гідністю навіть у короткому відрізку земного буття. Його твори, як і спогади сучасників, допомагають краще зрозуміти дух доби і внутрішній світ людини, яка горіла — і згоріла — в ім’я слова й служіння.