Катерина Федорівна Перелісна (справжнє прізвище — Глянько-Попова) увійшла в історію української літератури як письменниця, яка подарувала дітям безліч казок, віршів, оповідань і світлих спогадів. Народилася 2 грудня 1902 року в Харкові у родині з глибокими культурними й національними традиціями.
Її батько, Федір Хомич, був не лише інтелігентом, а й щиро відданим справі українського відродження діячем: входив до складу Центральної Ради, був депутатом Трудового конгресу, займався відновленням товариства "Просвіта", сприяв розвитку театру Гната Хоткевича, і саме з його ініціативи з’явилася гімназія імені Бориса Грінченка. Саме там здобула освіту його донька Катруся. Мати Катерини, окрім ведення господарства й виховання дітей, допомагала театру, шила костюми, співала народних пісень, її голос пам’ятали ще довго.
У родинному колі панувала любов до української пісні, казки, обряду. Бабуся Дарина вміла так розповідати, що персонажі казок ставали живими. У хаті звучали колядки, щедрівки, віншування, лунали сміх і голоси під час стрибків через вогонь на Купала, діти малювали писанки й збирали зілля. Саме це середовище сформувало чутливу, вдумливу й вразливу душу майбутньої письменниці.
У п'ять років Катруся вперше з'явилася на сцені в аматорському театрі. Хоч і не вимовляла слів, грала з великим натхненням. Батько ж вважав: актор має бути освіченим. Тож дівчинка ще з шести років училася читати за віршами Шевченка.
Родина пережила трагедію: усі четверо дітей захворіли на скарлатину, і вижила лише Катруся. Вона продовжила навчання у російській гімназії, згодом перейшла до української імені Грінченка. Редагувала шкільний журнал, публікувалася. Здобула вищу освіту в Інституті народної освіти в Харкові (нині ХНУ імені Каразіна).
Працюючи вихователькою в дитячих садках, писала казки, сценки, віршики для малюків, редагувала дитячу літературу. Вперше її твори з'явилися на сторінках журналу "Червоні квіти". Разом із чоловіком, професором Олександром Поповим, вони опікувались українськими школами, видавали книжки класиків. З-під пера Перелісної вийшов пригодницький роман "Вiд Калькутти до Шанхая", який критики назвали українським аналогом Жуля Верна.
Але сталінські репресії зруйнували все. За національну свідомість були ув'язнені її батько та чоловік, саму письменницю відсторонили від роботи, заборонили друкуватися. Рукопис роману було знищено. Її творчість намагалися стерти, але вона вціліла завдяки внутрішній силі й любові до дітей.
Під час Другої світової війни родина емігрувала: спершу до Чехословаччини, потім — до Німеччини, де у місті Ашаффенбург побачила світ дитяча читанка "Євшан-зілля". Згодом у США Катерина Перелісна повернулася до праці вчительки та знову почала писати: вірші, казки, оповідання. Видала кілька книжок для малят: "Для малят — про звірят" (1952), "Ой, хто там?" (1954), "Котикова пригода" (1972), а також збірку притч "Три правди" (у 1967, 1969, 1994 роках).
Її твори стали духовною їжею для дітей української діаспори. Підписувала свої тексти псевдонімами: М. Донченко, О.М., К.П., Н.П., Л. Кіс тощо. В Україні збірка "Скажу на вушко!" (2008) стала найбільш повним зібранням її дитячої творчості, а видання "Метелик в автобусі" було упорядковане Галиною Кирпою.
Її твори надихали й музикантів — деякі з них покладені на музику й виконані Українським хором бандуристів та композитором Володимиром Кассарабою.
Останні роки життя письменниця провела у притулку для людей похилого віку в Трентоні, штат Нью-Джерсі, США. Її син помер раніше. Померла Катерина Перелісна 4 листопада 1995 року, залишивши по собі літературну спадщину, що продовжує жити.
Попри драматичні повороти долі, її творчість випромінює світло. У кожному рядку — ніжність, щирість, тепло, любов до України й дітей. Її слова і сьогодні пробуджують у малих читачах віру в добро, красу, людяність.