Антін Пилипович Павлюк
Антін Павлюк — маловідомий, але надзвичайно цікавий український поет і прозаїк початку XX століття, чия доля віддзеркалює типову, хоч і трагічну, історію багатьох митців, що опинилися між двома світами — еміграцією та радянською дійсністю. Народився він 1899 року в місті Острог, на Волині. Після завершення гімназійної освіти Павлюк опинився у центрі міжвоєнного інтелектуального життя — у Празі, куди прибув у 1922 році.
У Чехословаччині молодий українець вступив на філософський факультет Празького університету. Втім, життя емігранта було непростим — аби прогодуватися, Антін змушений був підпрацьовувати, зокрема, музикантом у нічному барі, де грав на саксофоні. Це поєднання філософських студій із нічною працею надає його біографії відтінку гіркої романтики. Паралельно він боровся із серйозною хворобою — туберкульозом, проходив лікування у санаторії неподалік Праги, що певною мірою позначилося на його світогляді та інтонаціях поетичної мови.
1925 року Павлюк став ініціатором створення літературного угруповання під назвою "Жовтневе коло" — середовище, яке було прихильним до ідей Радянського Союзу і прагнуло поєднати творче натхнення з революційною риторикою. Того ж року він редагує альманах "Стерні", що став своєрідною платформою для авторів лівого напряму серед празької української діаспори.
Проте з часом Антін Павлюк усе гостріше відчував розчарування. Його не прийняли ані критики, ані впливові літературні середовища — і на початку 1929 року, розчарований відсутністю визнання, він заявляє про намір припинити літературну діяльність. Та вже за три роки, у 1932-му, він наважується на крок, який виявиться фатальним: Павлюк повертається з еміграції до СРСР. Оселяється у Харкові — на той час одному з центрів українського культурного життя. Проте після 1934 року його сліди остаточно губляться. Як і чимало інших реемігрантів, він, найімовірніше, став жертвою сталінських репресій. Доля його затьмарюється тишею архівних відомостей.
Попри трагічний кінець, Антін Павлюк залишив по собі вражаючий літературний спадок. Його твори друкувалися в численних українських періодичних виданнях, як у еміграції, так і в радянській Україні. Серед празьких і західноукраїнських часописів, де публікувався Павлюк, — "Промені", "Митуса", "Поступ", "Веселка", "Шлях", "Універсальний журнал". Водночас його вірші й проза з’являлися на шпальтах українських радянських журналів: "Нова Громада", "Глобус", "Всесвіт", "Знання", "Червоний Шлях", "Життя й Революція", "Зоря", "Студент Революції", "Західня Україна", "Плужанин", "Молодняк".
Його поетична творчість охоплює різні періоди й стилістичні манери. Ще 1919 року в Острозі вийшли друком перші збірки — "Сумна радість", "Будуччина" та "Вінок". Усі три книги з’явилися під псевдонімами Т. Блукач і М. Недоля, що свідчить про обережність та складність самоідентифікації митця в умовах тогочасних реалій. Того ж року в місті Олександрія він видає ще одну збірку — "Акорди".
Найпліднішим періодом Павлюкової літературної праці став празький етап. У 1925–1931 роках він видає поетичні збірки "Життя" (1925), "Осінні вири" та "Біль" (1926), "Пустеля любові", "Лірика" (1928), "Полин" (1930), "Reliquaire" і "Ватра" (1931). Крім поезії, Павлюк писав і прозу — ще в 1922 році з’явилася збірка оповідань "Незнайома".
Тематика його творів розмаїта: від інтимної лірики до філософських роздумів про сенс життя, з глибокими соціальними та національними інтонаціями. У поезіях Павлюка відчувається і біль утрати, і самотність вигнанця, і туга за батьківщиною, і натхнення, яке знову й знову повертає поета до слова, попри всі розчарування.
Антін Павлюк — це один із тих українських письменників, чия доля засвідчує гіркий парадокс доби: талант, затьмарений репресією; слово, обірване цензурою; ім’я, що могло б зазвучати голосніше, якби не політичні ножиці епохи. Та завдяки збереженим текстам ми й сьогодні маємо змогу наблизитися до його внутрішнього світу, сповненого болю, пристрасті та гідності.