Дмитро Васильович Павличко (28 вересня 1929 — 29 січня 2023)
Кажуть: щоб зрозуміти поета, слід прочитати його вірші. У випадку з Дмитром Павличком це твердження набуває особливої сили. Його поезія стала хронікою особистих переживань, духовного формування, громадянської позиції та болісної правди про долю українського народу. Його рядки не лише ліричні чи метафоричні, а й свідчать про драматизм часу, в якому йому довелося жити й творити.
Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 року в гуцульському селі Стопчатів на Івано-Франківщині (на той час — територія Польщі). Він походив із бідної селянської родини. Його дитинство — це фрагменти суворої реальності: потреба, тяжка праця, чужа мова в школі й постійне знущання за українське походження. Усе це лягло в основу його поетичних рядків. Уже в ранніх творах, зокрема у вірші "Дві ялинки", відчувається болісна правда: хлопчик змушений продавати ялинку, щоб купити їжі для хворої матері. Це більше, ніж особистий спогад — це символ гіркої долі гуцульської бідноти.
З приходом радянської влади у вересні 1939 року, для багатьох галичан настала нова епоха. Юний Павличко, як і багато його однолітків, сприйняв це як можливість здобути освіту рідною мовою, читати українські книжки. Ці надії стали джерелом раннього натхнення, народженням поета. У вірші "1939 рік" він зворушливо згадує, як у школах зазвучала українська мова, як народжувалася віра у майбутнє. Проте, згодом прийшло розуміння, що за новими можливостями стоїть нова система гноблення.
Його рання поезія не уникла впливу офіційної риторики. Він щиро писав про партію, про визволення, про нову Батьківщину. Але навіть тоді у Павличка не зникала внутрішня тривога, тонке відчуття фальші, потреба у чесності. Уже в пізніших поезіях поет ніби переглядає ті тексти, розуміючи, що за ними стояли незнані ще репресії, депортації, арешти. Але він не відвернувся від своїх ідеалів. Його втримала від кон’юнктури глибока любов до України.
У вірші "У дитячому серці жила Україна" Павличко згадує, як у школі його змушували ставати на коліна за українську мову, але він не зрікся її. Для нього мова — не лише засіб спілкування, а й символ внутрішньої свободи. Цю думку він розвинув у низці віршів, зокрема в знаменитому сонеті "Якби я втратив очі, Україно...", де стверджує, що навіть у темряві, навіть сліпим, він чув би рідну мову — настільки глибоко вона вписана в його свідомість.
У 1958 році виходить збірка "Правда кличе!" — і це справжній виклик. Попри зовнішню лояльність, цензура не одразу розпізнала в ній гнівний осуд тоталітаризму. Але коли прозвучав голос незгоди, твори стали небезпечними. Майже весь тираж був знищений. Павличко сміливо виступив із критикою системи, яка вбиває дух і мову народу, підступно маскуючи насильство під визволення.
Його твори про рідну мову — це своєрідна поетична трибуна. Вірші "Ти зрікся мови рідної", "Лист до одного знайомого в справах філологічних", "О рідне слово..." — це вже не просто емоційні вигуки, а глибокі філософські роздуми про людське єство, гідність, пам’ять. Поет вірить, що зречення мови — це моральна смерть, духовна стерильність, втрата права бути частиною нації.
У своїх філософських творах Павличко часто звертається до образів світла й темряви. У сонеті "Погляд у криницю" світло — це не просто фізичне явище, а втілення добра, розуму, любові, натхнення. Темрява ж — символ страху, зневіри, брехні. Але без темряви світло не може повністю проявитися. Цей контраст — суть поетового світогляду, його глибоке розуміння життя.
Однією з найгостріших поезій є сонет "Голгофа" — алегорія мучеництва геніїв людства. У ньому поет згадує іменні фігури культури — Овідія, Джордано Бруно, Шевченка, Стуса — і протиставляє їм народ, що зраджує своїх пророків. Найбільше жахає навіть не смерть митця, а те, як суспільство прагне реабілітувати злочинця, що цю смерть спричинив.
Та Павличко був не тільки громадянським і філософським поетом. У його творчості яскраво виражена інтимна лірика. У збірці "Таємниця твого обличчя" (1974) — ніжні, глибокі, пристрасні вірші про кохання. Вони пронизані не лише почуттям, а й філософським осмисленням краси та єдності тілесного й духовного. Його любовна поезія — земна і метафорична водночас.
Поезія Павличка стала також джерелом для музичного мистецтва. Його пісня "Два кольори" — справжній символ української душі, улюблений твір багатьох поколінь. Інші його твори теж знайшли друге життя в музиці.
Поеми Павличка — це епічні полотна, в яких він змальовує життя українського народу, його страждання, боротьбу, мрії. Вони наповнені символами, глибокою психологією, внутрішньою драматургією. А дитяча література, створена ним, зберігає простоту, але не спрощує змісту. "Золоторогий Олень", "Дядько Дощ" — це казки, які навчають добру, щирості, любові до світу.
Дмитро Павличко був і проникливим літературознавцем. Його критичні праці — не сухий аналіз, а емоційна розповідь, повна глибоких смислів. У трьох великих збірках — "Магістралями слова", "Над глибинами", "Біля мужнього світла" — він висвітлив постаті класиків української і зарубіжної літератури, збагатив розуміння культури. Його слова про Рильського, Малишка, Франка, Шевченка — це не просто оцінки, а душевні портрети.
Як перекладач, він відкрив українському читачеві безцінні імена — Хосе Марті, Николу Вапцарова, Шекспіра. А як політик і дипломат, боровся за українську незалежність, представляв свою країну на міжнародному рівні з гідністю і честю.
Його постать — суперечлива, але велична. У ньому поєдналися ліричний митець і твердий громадянин, філософ і дитячий казкар, закоханий чоловік і непримиренний борець. Він залишив по собі величезний духовний спадок, у якому кожен знайде своє — і правду, і біль, і любов, і незламну віру в Україну.