Євген Володимирович Пашковський — український письменник глибокої думки й незвичного шляху, один із тих, хто пройшов складну й розмаїту життєву школу перед тим, як назавжди оселитися в слові.
Народився 19 листопада 1962 року на станції Разіне, що в Житомирському краї. Його молодість, як і в багатьох людей покоління кінця радянської доби, була позначена працею на межі фізичних і моральних ресурсів. Він навчався в індустріальному технікумі, а згодом — у педагогічному інституті, проте освіта стала лише фоном до справжньої життєвої практики, що гартувала характер: монтажні роботи на будівництві, шахтарська праця, метробуд, асфальтування доріг, розвантаження вагонів і підробітки на різних складах. Усе це — не просто спогади про молодість, а тканина його світогляду, яка пізніше відчутно проросте у творах.
Його літературний шлях розпочався в часи, коли українська проза шукала нові сенси після ідеологічного зламу. У 1991 році Пашковського прийняли до Національної спілки письменників України, а через два роки він став членом українського ПЕН-клубу. З 1992 року він повністю віддався творчій роботі, надаючи перевагу внутрішній тиші над зовнішнім галасом. Упродовж років Пашковський також очолював комісію з видавничих проєктів НСПУ, працював у редколегіях авторитетних літературних і культурологічних видань: журналів «Світовид», «Основа» і альманаху «Хроніка 2000».
Його творчість отримала гідне визнання не лише в Україні. У 1993 році Євген Пашковський став лауреатом Міжнародної премії Фундації доктора М. Дем’яніва «Свобода і мир для України», а в 1997 — міжнародної премії Фундації Є. Бачинського «В свічаді слова». Ці нагороди стали знаком поваги до його літературної праці, яка завжди залишалася складною, філософською, глибоко особистісною, позбавленою штампів і кон’юнктурності.
Серед його найбільш знаних творів — роман «Свято» (1989), що став однією з ранніх заявок автора на творче самоствердження. Вже наступного року з’являється «Вовча зоря» (1990) — роман, що частково перекладений англійською та німецькою мовами. Твір, сповнений міфологічних алюзій і філософських відступів, поєднує внутрішній монолог героя з метафізичним досвідом. Далі — «Безодня» (1992), в якій Пашковський поринає у глибини буття, розмиваючи межі між реальністю й сновидінням.
У 1993 році вийшла «Осінь для ангела» — ще одна важлива віхова річ у його творчості, де поетика осмислення світу через втрати, мовчання, спостереження і невисловлену ніжність стає наріжним каменем тексту. У 1999 році автор публікує роман-есе «Щоденний жезл», який набув резонансу не лише серед читацької спільноти, а й у професійних колах — його відзначено дипломом Центрального розвідувального департаменту «Еліт-профі» в межах проєкту «Книжка року–99». Твір частково перекладено вірменською й німецькою мовами, що засвідчує його інтернаціональне звучання й універсальний гуманістичний потенціал.
Проза Пашковського — це не просто наратив, а живий потік свідомості, у якому поєднані безкомпромісна щирість, літературна витонченість і глибокий метафізичний пошук. Його твори — це внутрішній діалог із читачем, з епохою, з мовою і з власним сумлінням. Уникаючи поверховості, він вибудовує складну архітектоніку слова, яка змушує зупинятися, замислюватися, відчувати.
Євген Пашковський — письменник, який ніколи не був на поверхні літературного процесу, але завжди перебував у його глибинах. Його мовчання — завжди змістовне, а слово — вартісне.