Леонід Пахаревський (*16 (4) вересня 1883, с. Щербашинці, нині Богуславський район Київської області — † 1938?) — багатогранна й трагічна постать в історії української культури. Письменник, перекладач, актор, театральний режисер, журналіст і педагог. Його життя — це складна мозаїка таланту, жертовності й драматичних випробувань доби.
Закінчив Музично-драматичну школу Миколи Лисенка, а також Київський університет. Навчання в школі мистецтв розпочав ще у 1895 році. Тоді ж активно долучався до аматорських вистав разом із дружиною В. Валєрик. Уже у 1904 році разом із К. Стеценком створив драматичний гурток у Лук’янівському народному будинку, який швидко перетворився на справжню сценічну школу для робітничої молоді.
Дебютував у професійному театрі 7 листопада 1907 року на сцені Театру Миколи Садовського під псевдонімом Л. Свірговський. Вистава "Сто тисяч" та інсценізація "Освідчення" Чехова (у перекладі К. Лоського) стали першими кроками його театральної кар’єри.
По завершенні університету разом із родиною виїхав до латвійського міста Мітані (нині Єлгава), де викладав російську мову й водночас створив драматичний гурток при місцевому клубі. Там ставив п’єси Чехова, Тургенєва, Ібсена, Гауптмана, демонструючи неабиякий організаторський і сценічний хист. Цей етап тривав до початку Першої світової війни, після чого родина евакуювалась спочатку до Риги, а згодом повернулась в Україну.
У 1917 році Пахаревський бере участь у гастролях театру товариства "Просвіта" у Воронежі та Полтаві. Разом із ним на сцені працювали Іван Мар’яненко, його дружина В. Валєрик, Н. Дорошенко, О. Потапенко, І. Стешенко — вся когорта тодішнього українського сценічного цвіту.
Літературну діяльність розпочав у 1905 році. Його художні твори — глибоко психологічні, ліричні, з протестним підтекстом. Найвідоміші з них: оповідання "Чужий", "Дівчина", "Над Дунаєм", "Батько". У них звучить обурення проти конформізму, зневіри, соціальної байдужості. Автор збірок "Буденні оповідання" (1910), "Оповідання" (1913), поетичної збірки "Пожовкле листя" (1911), а також п’єс "Нехай живе життя!" (1907), "Тоді, як липи цвіли" (1914).
Використовував літературні псевдоніми: Г. Одинець, Л. Чулий, Л. Свірговський, К. Lapidus. Його творчість друкувалась у таких виданнях, як "Рада", "Рідний край", альманахах "Розвага", "Терновий вінок", журналах "Світло", "Сніп".
Перекладав твори Г. Гауптмана, А. Шніцлера, К. Гамсуна, Є. Чирикова. Один із найвизначніших його перекладацьких проєктів — переклад роману "Плющ" Ґрації Деледда, спершу надрукований у "Літературно-науковому вістнику" (1909), а потім окремим виданням (1912).
Переклад п’єси Чирикова "Євреї" мав увійти до репертуару театру Миколи Садовського, однак її постановку в Києві затримала цензура. Крім того, на вірші Пахаревського писав музику К. Стеценко. Так, хоровий твір "Червоная калинонька" став популярним серед української публіки.
У 1920-х роках Леонід Пахаревський займався педагогікою — викладав на Київських педкурсах імені Грінченка, був директором і вчителем історії в школі №50. Саме в цій школі навчався майбутній видатний медик Анатолій Пелещук, який пізніше із вдячністю згадував Леоніда Андрійовича.
Після розлучення з дружиною переїхав до Москви, де влаштувався в тіні, остерігаючись репресій, що накочувались на українську інтелігенцію. Там одружився вдруге, мав дочку, однак подальша доля родини лишається невідомою. За спогадами В. Валєрик, у 1937 році Пахаревський був заарештований і засланий на Північ, де й загинув, не витримавши тяжких умов. Точна дата смерті залишається невідомою — за різними джерелами, це сталося у 1938 або 1943 році.
Леонід Пахаревський — яскравий приклад митця, який жив словом, театром, думкою. Його життя було тісно переплетене з історією української культури, її злетами, трагедіями й боротьбою за гідність. Його постать заслуговує на повернення в колективну пам’ять як символ творчого служіння народові, що заплатило високу ціну за свободу думки й мистецтва.