Никанор Харитонович Онацький — український художник, педагог, етнограф, поет, драматург і один із перших музейників на Сумщині, життя якого трагічно обірвалося в роки сталінського терору. Його ім’я стало символом служіння культурі, любові до рідної землі та незламної віри в силу українського мистецтва.
Народився 21 грудня 1874 року на хуторі Хоменки поблизу Гадяча на Полтавщині в родині хліборобів. Ще з дитинства проявив неабиякий хист до малювання, що й визначило його життєвий шлях. Спершу навчався у місцевій народній школі, згодом — у Гадяцькій повітовій. У 1899 році вступив до Московського училища технічного малювання, але через матеріальні труднощі змушений був залишити навчання. Повернувшись в Україну, продовжив освіту в Одеському художньому училищі, яке закінчив у 1903 році. Того ж року вступив до Петербурзької академії мистецтв.
З 1906 року Онацький працює викладачем у Лебединській гімназії. Паралельно продовжує активно творити як художник, досліджує етнографію, публікує наукові розвідки в журналі «Рідний Край». Його картини демонструвалися на Першій українській артистичній виставці в Києві 1911–1912 років. З 1913 року він викладав малювання в реальному училищі, а також у Сумському кадетському корпусі, де вів курси з географії, креслення й мистецтва.
Як літератор дебютував у 1906 році. Його поезії з’являлися в численних альманахах та часописах, зокрема в «Українському декламаторі», «З неволі», «Українській Музі». У драматургії створив низку п’єс, серед яких — «Через руїни», «Танок смерті», інсценізація поеми Шевченка «У тієї Катерини». У 1930 році побачила світ дитяча п’єса «Новий світ».
У добу визвольних змагань Онацький активно долучився до політичного руху, зокрема співпрацював із Українською партією соціалістів-революціонерів. Згодом відійшов від політики, присвятивши себе викладацькій та науково-культурній роботі. У 1920 році створив Сумський історико-художній музей, зібравши туди понад 10 тисяч експонатів — багато з них знайшов сам, беручи участь в етнографічних та археологічних розкопках. 1927 року видав докладну монографію про історію музею.
Його публіцистична діяльність, зацікавлення українською культурою й етнографією стали предметом підозри з боку ГПУ. У грудні 1933 року вонацький переїхав до Полтави, де йому запропонували очолити етнографічний відділ місцевого музею. Проте робота з українськими традиційними артефактами (вишивка, кераміка, народне різьблення) в очах радянських спецслужб була рівнозначна «націоналістичній загрозі». Його діяльність відстежувалася, на нього чинився тиск, вимагали покаяння.
У квітні 1934 року його вперше заарештували, тримали в ув’язненні кілька місяців, але звільнили. Увесь цей час вонацький не полишав поетичної творчості — з-за ґрат виносив зошити з віршами. У липні 1935 року його заарештували вдруге, і знову, після звільнення, йому вдалося зберегти свої тексти. Проте третій арешт, у вересні 1937 року, став фатальним: 23 листопада того ж року його розстріляли.
Никанор Онацький залишив після себе багатогранну творчу спадщину — як художник, поет, драматург, науковець і організатор музейної справи. Його життєвий шлях — це приклад безкомпромісного служіння українській культурі, самовідданості і мужності перед обличчям репресивної системи.