Олег Ольжич (справжнє ім’я — Олег Кандиба; 1907–1944) — український поет, археолог, політичний діяч, учасник визвольного руху та глибоко освічений інтелектуал першої еміграційної хвилі. Народився 8 липня 1907 року в Житомирі у родині видатного поета Олександра Олеся. Свої перші шкільні роки провів у Пущі-Водиці, а середню освіту завершував уже в Празі, куди разом із матір’ю емігрував із охопленої потрясіннями України. Зустріч із батьком, який тоді мешкав у Берліні після дипломатичної місії від УНР, стала важливою віхою в юному віці Олега.
Вищу освіту здобував у Карловому університеті, паралельно навчався в Українському вільному університеті. Уже в 1929 році захистив блискучу дисертацію на тему «Неолітична мальована кераміка Галичини», що засвідчила його глибокий науковий потенціал. Упродовж кількох років брав участь в археологічних експедиціях, працював у наукових установах Європи та США, зокрема в Гарвардському університеті, де 1938 року заснував Український науковий інститут.
Та водночас Ольжича все сильніше вабила не тільки наука, а й ідея національного визволення. Він долучився до Організації українських націоналістів (ОУН), швидко став одним із її ключових діячів, очоливши культурницький сектор, а згодом ставши заступником голови проводу. Брав активну участь у творенні Карпатської України під проводом Августина Волошина, за що потрапив до угорського полону. Після звільнення Ольжич повернувся до активної політичної діяльності — очолював осередки ОУН на Правобережній Україні, зокрема в Києві, і був серед організаторів Української національної ради в листопаді 1941 року.
Після заборони ОУН нацистською адміністрацією Ольжич перейшов у підпілля, працював у Львові. Тут одружився з Катериною Білецькою, донькою відомого літературознавця Леоніда Білецького. Але родинне щастя було недовгим: його заарештувало гестапо. У концтаборі Заксенгаузен поета закатували 10 червня 1944 року. Його смерть стала символом жертовності, з якою українська еміграція боролася за майбутнє нації.
Олег Ольжич залишив глибокий слід в українській поезії. Його творчість — це лірика, наповнена філософським заглибленням, героїзмом і твердістю духу. Він був виразником ідеї духовного націоналізму — не запального, а вистражданого, інтелектуального. Входив до так званої «вісниківської квадриги» — літературного угруповання, що гуртувалося навколо журналу «Вісник» під редакцією Дмитра Донцова. Разом з Євгеном Маланюком, Оленою Телігою, Юрієм Кленом формував новий образ українського поета — лицаря духу й чину.
Його поетичні збірки — «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (посмертно, 1946) — відзначаються лаконізмом, напруженістю думки, історіософічним контекстом. «Рінь» — це медитативний аналіз долі нації в історичних катаклізмах. «Вежі» — поезія напруженого моменту, духовного фронту й жертовності. «Підзамчя» — спроба синтезу попередніх етапів, витончене поєднання естетики й екзистенції. У циклі «Незнаному воякові» Ольжич змальовує героїку без патетики, драму без сентиментальності.
Його лірика — це поєднання інтелектуальної дисципліни з емоційною експресією. Він тяжіє до афористичності, класичної чистоти форми, але водночас і до внутрішньої напруги, яка веде до вибуху — не емоційного, а морального. У творчості Ольжича відчутна сила духу, яка не шукає співчуття, а вимагає відповідальності. Його слово — тверде, як кремінь, і палке, як вогонь — продовжує жити, надихати й бути дороговказом у пошуках особистісної та національної гідності.