Олійник Микола Якович — український прозаїк, публіцист і драматург, чиє життя й творчість тісно переплелися з буремною історією XX століття. Народився 9 березня 1923 року в селі Бишів на Київщині в родині звичайних селян. Його батько Яків Олексійович мав початкову освіту, а мати Харитина Василівна була зовсім неписьменною. Незважаючи на це, в родині панувала любов до праці та щирість у поглядах на життя, що згодом відбилося в глибоко людяній прозі майбутнього письменника.
Шкільна освіта Миколи розпочалася 1 вересня 1930 року. У юному віці він почав писати вірші, і вже в день свого 16-річчя його перший вірш, присвячений Тарасові Шевченку, було надруковано в районній газеті. У цей період у ньому зароджується тяга до літературної творчості.
З початком Другої світової війни Олійник, будучи студентом першого курсу Київського педінституту, був змушений покинути навчання. На фронті він не лише брав участь у бойових діях, а й продовжував писати — вірші, нариси, замітки для фронтових газет. Він пережив важкі бої, був двічі поранений, а його фронтовий досвід став джерелом глибокого життєвого змісту багатьох творів.
Після демобілізації у 1948 році Микола Олійник повернувся на рідну землю й став працювати в редакції районної газети, поєднуючи журналістику з навчанням. Згодом перебрався на Волинь, де активно долучився до культурного життя краю, очолюючи літературне об’єднання та працюючи в редакції обласної газети. У цей період він активно писав прозу, досліджував усну народну творчість і формувався як письменник.
1966 року побачила світ збірка «Волинські оповідання», яка засвідчила майстерність Олійника як прозаїка. Відтоді розпочався його багатолітній творчий діалог з постаттю Лесі Українки. Захоплення її поезією, що виникло ще в дитинстві, вилилося в написання повісті «Леся», яка вийшла у двох частинах. Потім з’явилася повість «Одержима» (1963), пізніше — «Дочка Прометея», де поетеса постає не лише як літературний геній, а як людина глибокого внутрішнього драматизму.
Окрему сторінку в творчості письменника становить трилогія про Сергія Степняка-Кравчинського — «Туди, де бій» (1971), «Жага» (1972) і «Чужина», яка разом утворила цикл «Пролог» (1975). Ще одна трилогія — «Жилюки» — включає романи «Велика Глуша» (1965), «Кров за кров» (1968) та «Судний день» (1982), у яких змальовується життя українського села в непрості повоєнні часи.
Роман «Зерна» (1977) та повість для юнацтва «Світанкові роси» (1980) розширили тематичний діапазон його прози. Вагому частину творчого доробку становлять і п’єси — «Оновлення» (1957), «Одержима» (1979), а також збірки новел і повістей: «Чуєш, брате мій» (1959), «За життя» (1962), «Снігоцвіт» (1964), «За красою» (1967), «Терпкий запах живиці» (1980).
Крім художньої літератури, Микола Олійник активно займався літературною критикою та есеїстикою. Його статті присвячені постатям видатних українських і зарубіжних діячів культури, серед яких — Григорій Сковорода, Пушкін, Словацький, Марко Черемшина, Борис Грінченко, Гнат Хоткевич, Леонід Леонов, Василь Земляк та інші. Він також виступав із рецензіями, нарисами й літературознавчими статтями.
Його твори перекладалися на російську, білоруську, латиську, грузинську, болгарську, польську, словацьку мови — це свідчить про міжнародне визнання таланту Миколи Олійника. Його спадщина — це значущий внесок у розвиток української літератури другої половини XX століття, що зберігає актуальність, людяність і художню вартість донині.