Борис Ілліч Олійник
(1935–2017)
Борис Олійник — одна з найяскравіших постатей української поезії другої половини ХХ століття. Людина великого інтелекту, тонкого художнього чуття та активної громадянської позиції, він залишив глибокий слід як поет, публіцист, мислитель і політик.
Народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка на Полтавщині в родині сільських трудівників. Його перше віршоване слово прозвучало ще в дитинстві — публікація у новосанжарській районній газеті, побачена школярем, стала символічним стартом майбутнього великого шляху. Навчання у Зачепилівській семирічці, юнацькі роки в повоєнній Україні, раннє захоплення словом — усе це формувало в ньому той внутрішній вогонь, який згодом засвітився в рядках поезій.
У 1953 році Борис вступає до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики, де активно втягується в літературне та журналістське життя. Вже у 1958 році починає працювати в газеті «Молодь України», часто буває у відрядженнях, спостерігає й осмислює життя новобудов, молодих міст, зокрема Лисичанського хімкомбінату й Сєвєродонецька, про що пізніше розповість у документальній повісті «За Сіверським Дінцем» (1959).
Його перша збірка поезій «Б’ють у крицю ковалі» (1962) увібрала в себе пережите, вистраждане й побачене, мов дзеркало часу, в якому відбилися риси сучасника. Друга книга «Двадцятий вал» (1964) була високо оцінена й відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського. Відтоді ім’я Бориса Олійника стає знаним і шанованим у літературних колах.
Олійник — майстер поетичного портрета. Його вірші — це не просто описи, це глибокі монологи, наповнені співпереживанням, людяністю і філософським осмисленням долі. Він говорить про простих селян, учителів, інвалідів війни, матерів, про себе самого — щиро, без пафосу, з великою повагою до людської гідності. Такі твори, як «Про хоробрість», «Дядько Яків», «Формула», «Пісня» — це поетичні фрески буднів, в яких звучить висока нота духовності.
Його творчість багатогранна — від глибоко ліричних зізнань до жорсткої публіцистики. У поезіях «Мати», «Сиве сонце моє», «Дума про Аеліту», «Заземлення» звучить інтимна нота — тепла, зворушлива, болісна. В інших творах — «Балада про вогонь і принципи», «Ринг», «В рамі прицілу», «Прометей приручений» — вибухає енергія боротьби, внутрішнього конфлікту, опору.
Олійник умів майстерно користуватися символом, алегорією, гротеском, казковістю — так з’являються його «Принцип», «Про середину», «Притча про ноги», «У поета гроші завелись» та інші філософсько-іронічні тексти. Збірка «Заклинання вогню» (1978) містить гостросатиричні й символічні тексти, а цикл «Від Білої хати до Білого дому...» стає відлунням його глибоких роздумів про шлях країни та людину в ній.
Не менш значущою є його поетична проза — поеми «Сиве сонце моє», «Дорога», «Доля», «Урок», «У дзеркалі слова», «Дума про місто» — твори, що розкривають глибини особистого й національного досвіду, історичної пам’яті, морального вибору. Його слова звучали сильно, завжди з позиції моральної відповідальності.
За свою літературну працю Борис Олійник удостоєний Державної премії СРСР (1975) за книгу «Стою на землі», а також Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка (1983) за поетичні збірки «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто».
Він не відмежовувався від суспільного життя — навпаки, активно брав у ньому участь. Був секретарем Спілки письменників України, членом правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради УРСР, партійним діячем. Його активна позиція — це продовження поетичної справи, адже поет для Олійника був не спостерігачем, а відповідальним за час.
Борис Олійник належав до тих рідкісних поетів, чия творчість — це не просто естетика, а постійна розмова із совістю. Він умів заглянути в саму суть речей, не зраджуючи власній природі — щирій, чесній, глибокій.
Пам’ять про нього залишається в кожному слові, яке він залишив після себе, в кожному читачеві, що знаходить у його поезії часточку себе.