Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838–1918) — один із найбільших майстрів української художньої прози другої половини ХІХ століття, автор численних повістей, оповідань, романів, драм, публіцистичних та літературно-критичних статей.
Народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблів у родині сільського священника. Батько, освічений і прогресивний, мав значну бібліотеку і власним коштом заснував школу для селянських дітей, де Іван і здобув перші знання. З ранніх літ хлопець читав книжки з історії України, що сформувало в ньому любов до рідного краю та національної культури.
Освіту продовжив у духовному училищі при Богуславському монастирі, де опанував латинську, грецьку й церковнослов'янську мови. У 1853–1859 роках навчався в Київській духовній семінарії, а згодом — у Київській духовній академії, де самостійно вивчав французьку, німецьку мови, читав європейську класику, філософів, твори Шевченка, Пушкіна, Гоголя. Закінчив академію зі ступенем магістра, але духовну кар'єру не обрав.
Викладав у Полтавській духовній семінарії, у гімназіях Каліша, Седлеця, Кишинева. Саме тоді розпочав літературну діяльність. Його перші твори "Життя пропив, долю проспав", "Наймит Яріш Джеря", "Дві московки" були проникненими критикою соціальних проблем та гострою сатирою.
У 1870-х роках Нечуй-Левицький публікує повісті "Хмари", "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти", драму "Маруся Богуславка", а також шедеври української прози: "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка", "Старосвітські батюшки та матушки". Його твори вирізняються глибоким знанням народного життя, живою мовою, увагою до побуту, психологізмом.
1885 року залишив службу і оселився в Києві. Писав публіцистику, літературні статті, серед яких "Сьогочасне літературне спрямування", "Українська поезія", "Українство на літературних позвах з Московщиною". Гостро виступав проти русифікаторської політики царизму, відстоював право українського слова на існування. Значним внеском у науку стала його праця з української міфології "Світогляд українського народу від давнини до сучасності" (1868).
Нечуй-Левицький був глибоко переконаним у силі і гідності українського народу. Його творчість формувалася під впливом Шевченка, Гоголя, Тургенєва, Писарєва, українського фольклору. Він вірив у літературу як рушій суспільних змін і покликану розкривати правду життя.
Його стиль — це тонке поєднання реалістичної точності й живописної образності, гумору й глибини. Особливою рисою є антиклерикальні твори, серед яких "Афонський пройдисвіт", у яких звучить критика обрядовості й лицемірства.
За півстоліття літературної праці Іван Нечуй-Левицький створив понад 50 художніх і публіцистичних творів. Помер у 1918 році в Києві, похований на Байковому кладовищі. Його спадщина й досі залишається основою українського реалістичного письма й духовним орієнтиром для нових поколінь.