Софія Наумович (Ольга-Любомира Вітошинська) — голос української культури в еміграції
Софія Наумович, справжнє ім’я якої — Ольга-Любомира Вітошинська (у дівоцтві — Гаращук), належить до тих жінок, які упродовж усього життя залишалися вірними своєму народові, слову й духу свободи. Її діяльність охоплювала журналістику, письменництво, перекладацтво та громадську роботу, а кожен етап її життя був наповнений змістом, боротьбою й самопосвятою.
Народилася 27 листопада 1908 року в місті Перемишль — одному з давніх українських центрів, який на початку ХХ століття був частиною Австро-Угорської імперії, а згодом опинився в межах Польщі. Саме там Ольга-Любомира сформувалась як особистість із глибоким почуттям національної ідентичності. Після завершення початкової освіти вона переїхала до Львова, де розпочала активну журналістську діяльність, працюючи в 1930-х роках у редакції газети «Українські вісті». Це була не просто журналістика — це була участь у культурному житті міста, у формуванні свідомості читача, у збереженні українського голосу в багатонаціональному просторі.
Однак з приходом радянської влади на Західну Україну у 1939–1940 роках її життя кардинально змінюється. На початку 1940 року Софію Наумович заарештували органи НКВС. Її ув’язнили у Львівській тюрмі, і тільки влітку 1941 року, під час хаотичного відступу радянських військ перед наступом гітлерівців, вона була звільнена. Це випробування не зламало її, а тільки зміцнило внутрішню рішучість залишатися на боці правди та культури.
У 1944 році, коли на Україну знову насувалась радянська влада, вона емігрувала до Західної Європи. Вибір був болісним, але необхідним — це був шлях свободи, ціною якого стало розставання з Батьківщиною. За кордоном вона не припинила ані писати, ані працювати для української справи. Спочатку навчалася в Українському вільному університеті в Мюнхені, потім у Національному інституті східних мов і цивілізацій, а вже у 1970 році завершила навчання у Сорбонні — одному з найпрестижніших університетів світу. Так вона поєднала українську ідентичність із європейською освіченістю.
Після цього багато років читала лекції, виступала з доповідями, брала участь у наукових і культурних подіях, присвячених українській літературі. Її діяльність мала важливе значення для популяризації української культури серед європейських інтелектуалів.
Водночас вона активно діяла як громадська активістка: була співзасновницею Союзу українок у Франції — організації, що об’єднувала жінок-емігранток і займалася збереженням національної спадщини. Також брала участь у діяльності Міжнародного руху матерів — об’єднання, що мало на меті захист родинних цінностей і сприяння мирному співіснуванню народів.
Паралельно із цим вона продовжувала писати й перекладати. Працюючи під псевдонімом Софія Наумович, створила історичну повість «Забута королева», у якій оживають постаті минувшини — сильні, багатовимірні, незабутні. Її проза вирізнялася глибокою чуттєвістю й одночасно історичною виваженістю. Як перекладачка, вона зробила важливий внесок у популяризацію української класики: перекладала твори Лесі Українки французькою, водночас адаптувала французьку літературу українською — зберігаючи лексичну витонченість і глибинний зміст.
До останніх років життя Софія Наумович залишалася вірною культурі, мові, народу. Вона мешкала у місті Мелан (Франція), де й померла 30 червня 2000 року. Її шлях — це приклад того, як через вигнання, біль і самотність можна не втратити головного: внутрішнього вогню, що живить пам’ять і творення. Її ім’я сьогодні повертається до українського читача — як символ гідності, слова і пам’яті.