Іван Григорович Наумович — священник, просвітник, публіцист і складна постать українського відродження
Іван Наумович народився 26 січня 1826 року в селі Кізлів, що нині розташоване в Буському районі Львівської області. Його родина була польськомовною, проте за походженням належала до руської громади. Батько, Григорій Наумович, працював учителем у початковій школі, а мати, уроджена Дроздовська, походила з родини греко-католицького священника. Саме родинне середовище, поєднання польської освіченості й української церковної традиції, сформувало світогляд хлопця, у якому поступово визрівали глибші національні й духовні орієнтири.
Початкову освіту Іван здобував у Буську, де працював його батько. Помітний розум і здібності юнака привернули увагу місцевої аристократки, графині Мір, яка профінансувала його подальше навчання у Львівській гімназії. Після її закінчення у 1844 році Наумович вступає на філософський факультет Львівського університету, а згодом продовжує навчання на богословському відділенні й у Львівській духовній семінарії. Це був час бурхливих політичних змін і національного пробудження, і Наумович не залишився осторонь.
Молодий студент брав участь у діяльності таємного польського патріотичного товариства Towarzystwo Braci. Проте революційні події 1848 року, відомі як Весна народів, кардинально змінили його погляди. Він відходить від польських ідей, натомість звертається до слов’янофільства і проросійських настроїв. Через свою участь у польських організаціях був тимчасово відрахований із семінарії, але згодом поновив навчання, зокрема й на правничому факультеті Львівського університету. У 1849 році повернувся до Львівської духовної семінарії на третій курс.
У 1851 році Іван Наумович одружується з Теодорою Гавришкевич — донькою священика, і того ж року приймає священниче рукоположення з рук митрополита Михайла Левицького. Службу розпочинає як вікарій у Городку, згодом стає парохом у селах Заставне (Ляшки-Королівські) та Перемишляни. Саме тут починається його активна пастирська і культурна діяльність, яка виходила далеко за межі звичайного парафіяльного служіння.
Наумович розгортає широку просвітницьку роботу серед простого люду. У 1871 році засновує популярну газету для народу «Наука», яка згодом стала щомісячним журналом і видавалася до 1902 року. Також започатковує релігійний додаток «Слово Боже» (1879–1881). Упродовж 1871–1880 років редагує двотижневик «Русская Рада», у якому поширює свої ідеї та релігійні переконання.
Його діяльність не обмежувалася пресою: Наумович активно долучається до політичного життя. У 1861–1866 роках він обирається послом до Галицького сейму, а в 1873–1879 — стає депутатом австрійського парламенту, перемігши на виборах впливового священника й політика о. Стефана Качалу. Також виступає одним із засновників Товариства імені Качковського — організації, що мала на меті захист руської (української) справи в межах Австро-Угорщини.
Проте найгострішим поворотом у житті Наумовича стає його конфлікт із греко-католицькою церковною ієрархією. У 1882 році, на гучному політичному процесі, який увійшов в історію як "справа Гниличок" або "процес Ольги Грабар", його було засуджено на 8 місяців ув’язнення за поширення ідей православ’я. У тому ж році Іван Наумович офіційно виключений з Греко-католицької церкви.
Відбувши покарання, у 1884 році він уперше вирушає до Російської імперії. Вже 6 жовтня 1885 року в львівській церкві святого Георгія він прилюдно приймає православ’я. Наступного року остаточно емігрує до Росії, де продовжує служити як православний священник, зокрема в Києві. Він стає символом непримиренного переходу між церковними світоглядами, що відображає складні релігійні й національні суперечності того часу.
Помер Іван Григорович Наумович 16 серпня 1891 року в Новоросійську — місті, де займався організацією поселень для галицьких переселенців на Кавказі. Його тіло за заповітом було перевезено до Києва, де 30 вересня 1891 року його поховали на історичному цвинтарі — Аскольдовій могилі.
Життя Наумовича було складним і суперечливим. Його ім’я залишило глибокий слід у церковній, просвітницькій і політичній історії України ХІХ століття. Він був людиною свого часу — людиною, яка не боялася змін, ризику і переконань.