Ірина Лаврівна Наріжна — поетка еміграції, голос ніжності й спогаду
Ірина Наріжна народилася 7 березня 1903 року в містечку Кобеляки на Полтавщині — землі, щедро зрошеній українським словом і традицією. Дитинство й юність провела у рідному місті, де з 1910 по 1919 рік навчалася у Кобеляцькій гімназії, а згодом — у Полтавському інституті народної освіти. Ще в юні роки вона виявила особливу чутливість до поетичного слова та образу, і невдовзі її вірші почали з’являтися в українських друкованих виданнях — зокрема, у газеті «Напередодні» та журналах «Дажбог» і «Вогні».
У 1922 році, на тлі політичної нестабільності в Україні, Ірина Наріжна емігрує до Чехо-Словаччини — доля, яка спіткала багатьох українських інтелігентів того часу. У Празі вона вступає до Карлового університету, де навчається на філософському факультеті. Закінчивши університет у 1926 році, вона не просто здобула освіту, а й увійшла до середовища української культурної еліти еміграції, ставши частиною Празької поетичної школи — унікального явища в історії української літератури.
Поетичний світ Ірини Наріжної глибоко ліричний, наповнений ностальгією, самозаглибленістю та тонкою естетичною спостережливістю. У її рядках живе туга за втраченою батьківщиною, любов до природи, спогади про юність, змінені подихом історії. Водночас її талант не обмежувався лише класичною поезією — Наріжна сміливо експериментувала з формою: писала ліричні поеми, фантастичні оповідання у віршах, створювала літературні твори для дітей.
Серед дитячих текстів письменниці особливе місце займають казки, у яких переважає народна образність, доброзичливий гумор і моральний підтекст. Її книжки «Чи й до тебе, мій миленький, місяць в хату заглядав?» (1934), «І цареві треба вміти на хліб заробляти» (1941), «Як зла цариця предоброю стала», «Казка про князенків і крилатого коня» (обидві — 1942) були написані не лише для дітей, а й про дитячий спосіб сприйняття світу — щирий, фантазійний, відвертий. Її твори регулярно друкувалися у таких періодичних виданнях, як «Світ дитини», «Дзвіночок», «Веселка», «Пробоєм».
Однією з її знакових поетичних публікацій стала збірка «Настрої» (Прага, 1936), де особливо яскраво проступають теми самотності, роздумів, замилування природою та емоційного відчуження, характерного для людини в еміграції. Її поезія — це не просто версифікована емоція, а фіксація внутрішнього стану, тонка психологічна сповідь. І навіть у віддаленні від рідної землі вона залишалась у глибокому діалозі з нею.
Після Другої світової війни, у 1946 році, світ побачила ще одна книжка Ірини Наріжної — «Як Панас на узліссі кізку пас», надрукована в Гайденаві (Німеччина). Ця дитяча історія, проста за сюжетом, але щира і образна, стала ще одним доказом того, що в серці авторки завжди жила любов до дитячого світу — відкритого, довірливого, позбавленого жорстокості дорослого життя.
У 1951 році вона переїхала до Австралії, де почала новий життєвий етап. На новому континенті Ірина Наріжна не полишила літературної праці. Її тексти регулярно з’являлися в українській діаспорній періодиці — зокрема, в альманасі «Новий обрій», журналі «Нові дні» та інших виданнях. Вона активно підтримувала наукову й громадську діяльність свого чоловіка, лишаючись непомітним, але важливим учасником українського культурного життя в еміграції.
Ірина Наріжна — одна з тих, чия творчість не мала на меті гучного визнання. Її вірші, казки та оповіді — це тихий, але виразний голос жінки, яка пронесла через життя любов до слова, ніжність до людини і вірність культурній пам’яті свого народу. Її спадщина — це частинка великої мозаїки української еміграційної літератури, що знову відкривається сучасному читачеві — з ностальгією, але й з глибокою вдячністю.