Іван Кіндратович Микитенко народився 6 вересня 1897 року в містечку Рівному Херсонської губернії (нині територія Кіровоградської області) в родині селянина-середняка. Початкову освіту здобув у двокласній міністерській школі, після чого вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища, яке закінчив у 1914 році.
У 17 років, як фельдшер, був мобілізований на фронт Першої світової війни. У революційні дні 1917 року став членом полкового комітету, що знайшло згодом відображення у його п’єсі "Як сходило сонце". Після війни, маючи серйозні проблеми зі здоров’ям, повернувся додому, де боровся з епідеміями, працював у медичних установах і почав літературну діяльність.
1922 року за направленням сільської громади вступив до Одеського медичного інституту. Водночас долучився до літературного об'єднання "Потоки Октября" і активно друкувався в місцевій періодиці, публікуючи вірші, нариси, новели, фейлетони. Перші художні твори, зокрема новели "Гордій", "Нуник", "У вершині", були надруковані в 1923 році. Після появи збірки "На сонячних гонах" (1926) і п’єси "У боротьбі" його літературна репутація почала зростати.
З 1927 року, після закінчення Харківського медінституту, Микитенко повністю зосереджується на письменництві. Він стає одним з лідерів ВУСППу, бере участь у підготовці Всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників.
У другій половині 1920-х і в 1930-х роках активно працює в жанрах прози й драматургії. Серед значних прозових творів цього періоду — повісті "Брати", "Антонів огонь", роман "Ранок" (1933, незавершений), збірка "Вуркагани", автобіографічна повість "Гавриїл Кириченко — школяр". Мандруючи країнами Європи, він публікує нариси в книжці "Голуби миру".
Особливої популярності набули його драматичні твори. П'єси "Диктатура" (1929), "Справа честі" (1931), "Дівчата нашої країни" (1933), "Світіть нам, зорі", "Бастілія божої матері", "Соло на флейті", "Дні юності" здобули широкий резонанс і були поставлені в багатьох театрах СРСР.
У 1930-х роках Микитенко був членом оргкомітету Спілки письменників СРСР. Останні роки життя присвятив драматургії, зокрема створив історичну п'єсу "Маруся Шурай" (переробка драми М. Старицького), а також працював над незавершеними проектами "Безсмертні" та "Сліпі й зрячі".
Варто відзначити його спогади, що збереглися під назвами "Про себе" та "В хвилини спогадів". У них письменник осмислював свій життєвий і творчий шлях, ділився міркуваннями про літературу й суспільство.
У 1937 році Івана Микитенка було репресовано та знищено внаслідок сталінських політичних чисток. Його ім’я згодом повернулося в українську літературу як одне з найпомітніших у драматургії доби.
Його найкращі п’єси, гостросоціальні, динамічні, з елементами публіцистики, стали важливою віхою в українському театральному мистецтві. Творчість Микитенка засвідчила напругу історичного часу та намагання письменника осмислити нову дійсність засобами драматургії, зберігаючи при цьому високий художній рівень.