Леонід Маркович Мосендз (2 жовтня 1897, Могилів-Подільський — 14 жовтня 1948, Бльоне, Швейцарія) — український поет, прозаїк, публіцист, науковець, громадський діяч і учасник національно-визвольного руху. Його життя — це приклад людини, яка в умовах війни, еміграції та хвороби зберегла гідність, віру в ідеали й любов до рідного слова.
Народився в родині українського походження. Батько працював державним службовцем, що забезпечило Леонідові початкову освіту в гімназії, а згодом — у Вінницькій учительській семінарії, яку він закінчив у 1915 році. Вирішальним моментом для молодого Мосендза стала Перша світова війна. Він був мобілізований до російської армії, однак після розпаду імперії вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Як і для багатьох українських патріотів того часу, участь у визвольних змаганнях стала справою честі.
Після поразки УНР, разом із тисячами інших емігрантів, опинився у Ченстохові (Польща), а звідти у 1922 році перебрався до Чехословаччини — осередку української еміграційної інтелігенції. У Подєбрадах, де функціонувала Українська господарська академія, завершив середню освіту та вступив на хіміко-технологічний факультет. Тут здобув диплом інженера, згодом став асистентом і залишився при академії.
У 1931 році Мосендз захищає докторську дисертацію, присвячену переробці нафти. Його наукові праці користувалися визнанням, він працював у дослідницьких лабораторіях, паралельно активно займаючись літературною діяльністю.
У 1937–1938 роках викладав у Закарпатті, яке в той час переживало національне піднесення. Після окупації регіону Угорщиною змушений був переїхати до Братислави, а в 1945 році — до Австрії. Там, у місті Інсбрук, Мосендз познайомився з Юрієм Кленом (Олександром Бургардтом), з яким у 1947 році вони під спільним псевдонімом Порфирій Горотак видали збірку сатиричних поезій "Дияволічні параболи".
З 1946 року, вже важко хворий на туберкульоз, мешкав у Швейцарії. В останні роки життя жив у місті Бльоне, де й помер 14 жовтня 1948 року. Похований там же.
Леонід Мосендз залишив після себе значну літературну спадщину. Серед його найвідоміших творів — збірка поезій "Зодіак" (1941), три поеми: "Вічний корабель" (1940), "Канітферштан" (1945), "Волинський рік" (1948). Крім поезії, він активно працював у прозі: збірки новел "Засів", "Людина покірна", "Відплата", а також незавершений роман "Останній пророк", який був виданий вже посмертно у 1960 році.
Його тексти вирізняються глибоким філософським змістом, високим рівнем стилістичної культури та безкомпромісною вірою в духовне відродження України. Вони зберігають актуальність і сьогодні, бо звертаються до вічних питань людської гідності, вибору, боротьби та національної ідентичності.