Тарас Юрійович Мельничук — український поет трагічної долі, один із найяскравіших голосів поезії спротиву радянському режиму. Народився 20 серпня 1939 року в гуцульському селі Уторопи, що на Івано-Франківщині.
Після закінчення десятирічки юнак почав трудову діяльність — працював коректором у районній газеті «Радянська Гуцульщина», згодом у Комі АРСР — лісорубом, на Донбасі — валовідбійником. Встиг відслужити в армії, а після повернення у 1958 році вступив до Чернівецького державного університету. На третьому курсі залишив навчання, обравши шлях фізичної праці — будував Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, працював теслею в Красноярському краї.
У 1964 році повернувся до Чернівців і поновився в університеті, але вже за півтора року був відрахований — за вільнодумство, яке не сприймалося радянською владою. Працював у редакціях газет у різних містах — від Глибокої до Івано-Франківська. Саме у 1967 році у видавництві «Карпати» вийшла його дебютна збірка поезій «Несімо любов планеті». Того ж року вступив до Московського літературного інституту — заочно.
Збірка віршів «Чага», передана до видавництв «Карпати» і «Радянський письменник», стала приводом для арешту Тараса Мельничука 24 січня 1972 року. Поет потрапив у хвилю репресій, скеровану проти української інтелігенції. Відбував ув’язнення в таборах Пермського краю, де провів кілька років. У березні 1975 року вийшов на волю, але залишався під наглядом КДБ.
У квітні 1979 року — новий арешт, сфабрикований підставний інцидент, за який йому присудили 4 роки позбавлення волі. Після звільнення тривали роки поневірянь, переслідувань, обмеження в роботі. У 1982 році у видавництві «Смолоскип» (Торонто) без дозволу автора була надрукована збірка «Із-за ґрат», що зміцнила його славу поета незламної совісті.
Після повернення з неволі Мельничук переживав глибоку особисту кризу. Залежність від алкоголю, спричинена пережитими стражданнями, стала зручною точкою тиску для радянської репресивної машини. Його помістили до спеціальної лікувальної установи в Джурові, де, за підозрою сучасників, йому могли призначати шкідливі препарати. Після втечі з Джурова, поета насильно госпіталізували до психіатричної лікарні в Підмихайлівцях, де він перебував до 27 квітня 1986 року — був звільнений лише в тіні Чорнобильської катастрофи, яка відвернула увагу КДБ від його справи.
1990 рік став переломним: вийшли дві збірки — «Строфи із Голгофи» (Велика Британія) та «Князь роси» (Київ). Остання принесла Тарасові Мельничуку загальноукраїнське визнання — у 1992 році він став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. Цей успіх став символічною реабілітацією поета в очах суспільства.
Останні роки життя Тарас Мельничук провів у Коломиї. Там, у 1994 році, вийшла друком його збірка «Чага» — за ініціативи директора друкарні Михайла Андрусяка. 29 березня 1995 року поет помер. Його поховано в рідних Уторопах, на місці батьківської садиби.
Ім’я Тараса Мельничука навіки вписане в історію української літератури. Його життєвий шлях — приклад незламності духу. У Коломиї щороку, 19 серпня, на День міста вручається літературна премія його імені — на згадку про поета, який вистраждав кожне слово своєї поезії.