"Поезія як продовження роду серцем"
Валентина Малишко — дочка поета, поетеса по крові, жінка слова й ніжної тиші
Валентина Андріївна Малишко народилася 29 грудня 1937 року в самому серці України — Києві. Її доля була в буквальному сенсі написана віршами: вона з'явилася на світ у родині відомого поета Андрія Малишка. Це походження не лише зумовило глибоку прив’язаність до слова, а й вкорінило в її душі особливу любов до рідної мови, поезії й творчості в найвищому сенсі цього слова.
З дитинства Валентина жила у світі книжок, розмов про літературу, у товаристві письменників і художників. Атмосфера батькового дому була для неї тією колискою, з якої вона винесла потребу не просто говорити, а промовляти серцем.
Після школи вона вступила до Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, де здобула філологічну освіту. Знання, набуті в стінах alma mater, вона згодом втілила в журналістській та редакторській праці — спочатку в республіканській молодіжній газеті "Зірка", а пізніше — у видавництві "Веселка", де її ніжний поетичний хист знайшов своє покликання у видавничій справі для дітей.
Її перші публікації з’явилися ще у студентські роки. У 1957 році світ побачило перше оповідання, а через два роки — перший вірш, надрукований у газеті "Радянська Україна". З того моменту поезія стала не просто творчістю — а способом життя, розмовою з собою й зі світом.
Валентина Малишко — авторка численних збірок поезій, зокрема таких, як "Сашко — поет і сурмач", "Журавлі дитинства", "Що на серце лягло", "Світ мій бентежний", "Наш добрий дім", "Перед своєю совістю стою", "Стежина", "Острови доброти", "Три явори", "Доторк", "Ма́етринка", "Нічого, крім зими", "Їде літо на коні". Її поезія — це світла лірика, тонке емоційне сприйняття, щира турбота про людську гідність, дитинство, материнство, добро й моральну відповідальність. У багатьох її віршах вчувається тихий голос совісті й пам’яті, жіночої ніжності, але й внутрішньої сили.
Окрім авторської творчості, Валентина Андріївна активно займається художнім перекладом, відкриваючи українському читачеві літератури інших народів. Вона завжди тонко відчувала інтонацію оригіналу й передавала її засобами української мови з надзвичайною точністю й делікатністю.
Її творчий шлях — це шлях глибокого внутрішнього слуху, відданості слову, продовження поетичного роду не лише у формі, а в сенсі, який несе в собі українська інтелігенція — скромна, глибока, мовчазно вірна тим, хто був до неї, і тим, хто прийде після.
Її поезія — це пам'ять. Її поезія — це вдячність. Її поезія — це Україна в її найтеплішому, жіночому, домашньому вияві.