Макогон Дмитро Якович (1881–1961) — постать, яка залишила вагомий слід в історії української літератури, публіцистики та громадського життя Буковини першої половини ХХ століття. Поет, прозаїк, публіцист, педагог, він був палким патріотом, який через слово і вчинок відстоював право свого народу на гідне, незалежне життя.
Народився Дмитро Макогон 28 жовтня 1881 року в місті Хоростків на Тернопільщині в незаможній селянській родині. Початкову освіту здобув у народній школі, далі навчався у Тернопільській гімназії, де активно долучився до студентського руху. Через участь у гуртках та зв'язки з радикальними селянськими організаціями його виключили з гімназії як "неблагонадійного". У 1902 році склав екстерном іспит у Заліщицькій учительській семінарії та почав працювати вчителем у селах Буковини.
У роки Першої світової війни був мобілізований до австро-угорської армії, воював на італійському фронті до 1918 року. Після війни повернувся до викладання, але румунська окупація Буковини ускладнила роботу: почалася масштабна румунізація шкіл. У 1920 році отримав призначення до села Веренчанка. Разом із ним переїхала його донька Дарина, яка згодом стала знаною письменницею під псевдонімом Ірина Вільде.
Незважаючи на переслідування, Макогон активно включився в літературне життя: співпрацював з місячником "Промінь", відновив альманах "Каменярі", заснував сатиричний журнал "Щипавка". Його гострі політичні фейлетони викликали обурення румунської влади, тож, щоб уникнути арешту, письменник був змушений емігрувати до Галичини. Проте й там, під польською владою, становище українців залишалось складним: заборонялись українські школи, мову витісняли з публічного простору.
У міжвоєнний період Макогон мешкав у Станіславі (нині Івано-Франківськ), де вчителював, писав і був активним громадським діячем. Помер 14 жовтня 1961 року, похований у Івано-Франківську.
Свою літературну діяльність почав ще у 1900 році. Писав під псевдонімами Макогоненко, Іван Галайда, Хоростківський, М. Коко. Публікувався у часописах "Громадянин", "Каменярі", "Іскра". У 1907 році вийшла його збірка "Мужицькі ідилії", де змальовано тяжке життя селян і робітників. Згодом з'явилися поезії громадянського спрямування: "До боротьби", "Співакові", "В тяжку годину".
З роками у творчості Макогона переважає сатира. Він стає співробітником гумористичних видань "Зеркало", "Жало". Та найпомітнішим залишається його прозовий доробок: новели, оповідання, нариси. Його твори вирізняються лаконізмом, динамічністю, умінням поєднувати трагічне з іронічним. Автор вдається до елементів живої народної мови, використовує діалектизми. Особливо цінними є збірки "Шкільні образки" і "Учительські гаразди" (обидві 1911 року), де змальовується життя сільської школи, доля дітей із бідняцьких родин і нелегкий шлях учителя.
Після Першої світової війни створює цикл оповідань про освітянське життя під румунською й польською окупацією: "Розбиті мрії", "Марійка", "Перемога", "Надгробна промова". У цих творах, як і в новелах Василя Стефаника, звучить сильний драматизм. Письменник також нещадно висміює фальшивий патріотизм чиновників, які прикривають національною риторикою свої корисливі дії.
З приходом радянської влади на західноукраїнські землі Дмитро Макогон продовжив учительську діяльність, час від часу публікуючи нові твори. У 1959 році у Львові вийшла збірка "Вибрані оповідання" з передмовою Олекси Романця.
Досі значна частина його творчості, зокрема стрілецька поезія, залишається маловідомою. У 1965 році у Канаді вийшла збірка "Гей, там на горі Січ іде", що містить кілька пісень на слова Макогона: "Гей! У 'Січ!'", "Гей, молодь вкраїнська!", "Ой, ходила дівчинонька бережком", "Стань, стань, дівчино...". Ці твори стали частиною культурної спадщини національно-визвольного руху.
Життя і творчість Дмитра Маогона — це приклад глибокої відданості українській справі, непохитної громадянської позиції та вміння бачити і відтворювати життя простого народу з усією його складністю, болем і надією.