Аркадій Любченко — трагічний романтик української літератури 1920-х років
Аркадій Панасович Любченко (1899–1945) — яскрава постать у літературному пантеоні України, представник покоління, що стало символом Розстріляного Відродження. Його ім’я довгий час замовчувалося або згадувалося побіжно, але сьогодні воно повертається до культурного простору — разом із пристрасною вірою в силу мистецтва, ідеалізм юності, трагічну долю й незламну любов до свого народу.
Народжений наприкінці XIX століття, Аркадій Любченко увійшов у літературний процес уже в буремні двадцяті — у час революційної віри, художнього експерименту й драматичного розриву з імперським минулим. Його ранні новели «Гордійко» та «Зяма», надруковані 1924 року, одразу привернули увагу критиків і читачів. А вже через два роки вийшла його перша прозова збірка «Буремна путь» — твір, що засвідчив зрілість стилю, творчу дисципліну та рідкісне вміння працювати з текстом. Олександр Білецький, один із провідних літературознавців того часу, так охарактеризував Любченка: «Цей поет юності не по-юначому суворий до своєї форми».
Любченко належав до тієї когорти митців, яку очолював Микола Хвильовий. Ідеї Хвильового про «азіатський ренесанс», прорив у європейськість, відмову від провінційності були близькі йому не тільки інтелектуально, а й духовно. У межах ВАПЛІТЕ, куди Любченко вступив 1925 року (і став незмінним секретарем), він виявив себе не лише як письменник, а й як організатор, ідеолог, людина, що розуміла вагу літератури як сили культурного впливу. Його участь у «Літературному ярмарку», а згодом у Пролітфронті була послідовним продовженням тієї боротьби за нову українську літературу, яку вели лідери Розстріляного Відродження.
У творчому спадку Аркадія Любченка виділяють три основні періоди. Найплідніший — перший, що охоплює другу половину 1920-х років. Саме в цей час з’являються його найсильніші твори — новели «Два листи», «Образа», легенда «Гайдар», «Via dolorosa», а також повість «Вертеп» (1929), яку літературознавці вважають його вершиною. Ці тексти поєднують у собі яскраву сюжетність і витончену образність, інтелектуальну ідею й ліричне звучання. «Вертеп» — це твір, у якому революційна романтика постає не в риторичних гаслах, а в глибокій вітіїстичній мові, що граничить із поезією. Любченко не просто вірив у прийдешнє — він малював його мовою, в якій не залишалося місця для сумнівів. Його художній світ був пронизаний пафосом життя, енергією творення й відчуттям наближеного світанку нового суспільства.
Його стиль вирізнявся асоціативністю, увагою до настроєвих нюансів, витонченим чуттям звукової й зорової фактури — у цьому він був близький до Михайла Коцюбинського. Недаремно Микола Хвильовий назвав Любченка «вибагливим, вишуканим мініатюристом», гідним продовжувачем європейської імпресіоністичної традиції.
Другий період творчості — 1930–1940-ві роки — позначений трагізмом, болем і складними компромісами. Це був час, коли література в СРСР перестала бути мистецтвом і стала інструментом ідеології. Любченко, як і багато інших представників інтелігенції, був змушений пристосовуватися до нової реальності. Він пережив арешти, але уникнув розстрілу, на відміну від багатьох своїх побратимів — Хвильового, Курбаса, Куліша, Йогансена. Пережив Голодомор, моральну кризу й тиск, який ламав душі.
У ці роки письменник починає писати «потрібні» твори — цикл оповідань про шахтарів, незавершений роман «Горлівка», кілька п’єс («Земля горить», «Тарасів син», «Моє твоє»), кіносценарії. Ці тексти вже не мали тієї сили й вільного подиху, якими дихала його проза 1920-х. Але попри необхідність писати у межах дозволеного, Любченко залишався чесним із собою — як міг. Про це свідчить хоча б те, що в ювілейній збірці 1936 року було надруковано зовсім небагато нових текстів.
Третій і останній етап творчості припадає на роки Другої світової війни (1941–1945). У цей період, коли окупація принесла тимчасову паузу в тотальному контролі з боку радянської влади, Аркадій Любченко нарешті зміг повернутися до того, що йому було справді близьке. Він працює з архівами, пише спогади про літературних побратимів (зокрема про Миколу Хвильового), працює над щоденниками, впорядковує незавершене. Це був час осмислення, самозаглиблення, переосмислення власного шляху — не публічного, але вкрай важливого.
З відступом нацистських військ письменник залишає Україну. Він більше не повернеться на рідну землю. 25 лютого 1945 року Аркадій Любченко помирає в Німеччині після операції на шлунку. Його смерть прийшла на чужині — так, як і смерть багатьох представників розтрощеного й вигнаного покоління.
Пам’ять і повернення
Аркадій Любченко — один із тих українських письменників, чия доля стала символом часу. Він не був бездоганним, не був героєм без сумнівів, але залишив по собі текст, у якому — шалена віра, любов, стиль і неповторна інтонація епохи. Його «Вертеп» і «Via dolorosa», його образ Хвильового в мемуарах, його мовчазне страждання у 1930-х — усе це частина історії, яку ми тільки починаємо усвідомлювати.
Його спадок — це не лише літературна пам’ять, а й культурна правда, яка повертається до нас, аби ми не зрадили тих, хто вірив у силу слова навіть тоді, коли світ ставав темнішим за ніч.