Оксана Лятуринська — поетеса, скульпторка, берегиня українського духу в еміграції
Оксана Михайлівна Лятуринська (літературні псевдоніми — Оксана Вишневецька, Оксана Печеніг, Оксана Черленівна; криптонім — О. Л.) належить до тих українських митців, чия творчість виростала з болю втрати й любові до рідного. Вона народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски на Волині — у родині, де, попри непросте соціальне становище, панувала повага до праці, честі й культури.
Батько, Михайло Лятуринський, був офіцером російської прикордонної застави, що дислокувалася біля Старого Олексинця. Мати — Ганна Лятуринська — походила з родини німецьких колоністів, і, ймовірно, саме цей мікс культур — української, німецької, російської — відклався у світогляді майбутньої поетеси. У великій родині було семеро дітей: Олександр, Антоніна, Гнат, Іван, Марія, Федір і сама Оксана.
Життєвий шлях Лятуринської був складним і драматичним. У сімнадцятирічному віці її силоміць видали заміж — за чоловіка, якого вона не кохала. Не змирившись із таким життям, вона втекла з дому, подолавши чималі труднощі, і зрештою опинилася в Чехословаччині — країні, що в міжвоєнні роки стала прихистком для багатьох українців. Саме тут, у Празі, розпочався її новий етап — етап духовного й творчого визрівання.
Спершу вона закінчила Українську гімназію, а потім навчалась у Карловому університеті, в Українській мистецькій студії та в Чеській вищій промисловій школі. Виявивши хист не лише до слова, а й до пластики, Лятуринська активно займається скульптурою, бере участь у виставках, її твори викликають зацікавлення та визнання.
Проте Друга світова війна перекреслила багато мрій. У 1945 році під час воєнних подій більшість її мистецьких робіт було втрачено, а сама Оксана зазнала важкої втрати — майже повної глухоти. Цей удар не зламав її, але відділив від світу шумів і голосів. Відтоді її світ став ще внутрішнішим, ще інтимнішим — таким, яким може бути світ людини, котра чує передусім себе.
Після війни Лятуринська опинилася в таборі для переміщених осіб у німецькому Ашаффенбурзі. А з 1949 року — вже в еміграції у Сполучених Штатах. Влаштуватися допоміг Союз українок, завдяки якому вона оселилась у Міннеаполісі, штат Міннесота. Попри втому й досвід гіркоти, вона не втратила потреби творити. З новими силами поринає в літературну та громадську роботу, відновлює творчу активність, створює серію нових скульптурних портретів, працює з українською діаспорою.
У ці роки з’являються й нові книжки. У 1946 році виходить збірка новел "Материнки", у 1956 — вірші для дітей "Бедрик". Того ж року виходить повторне видання збірки "Княжа емаль", доповнене текстами з раніше не виданої збірки "Веселка".
Оксана Лятуринська стає активною учасницею літературного середовища в еміграції. Вона долучається до діяльності Об’єднання українських письменників "Слово", де стає однією з перших, хто підписав статут організації в 1957 році. Її ім’я регулярно з’являється на сторінках літературного альманаху "Слово", що виходив у Канаді.
Та справжньої сили її голос набуває ще в 1930–1940-х, коли світ побачили дві головні поетичні збірки: "Гусла" (1938) і "Княжа емаль" (1941). Вони стали символом творчості празької школи — естетичного, культурного й духовного явища, яке об’єднало навколо себе коло митців української еміграції в Чехословаччині. Поезія Лятуринської в цих книгах — витончена, архаїчна, глибоко національна й водночас модерна. Вона писала так, як ніби відчувала пульс України навіть за тисячі кілометрів — у строфах, що дихають історією, міфом, жіночою чуттєвістю й гідністю.
Твори Лятуринської — це світ княжих хоругв, барвистих веснянок і внутрішнього болю, де скульпторка й поетка зливаються в одне ціле. Її поезія — не публіцистична, не повчальна, вона — ніби вишита ниткою на полотні, делікатна, але міцна. Вона ніколи не шукала гучного слова, але завжди говорила те, що треба.
13 червня 1970 року Оксана Лятуринська померла в Міннеаполісі. Її смерть пройшла тихо, як і її творчість. Але залишене нею слово живе досі. Сьогодні ми згадуємо її як одну з найяскравіших представниць жіночої літературної традиції української еміграції — як творчиню, яка не зрадила себе навіть тоді, коли втрачала світ, голоси, речі. Вона залишила по собі не просто тексти, а простір — культурний і духовний, у якому досі звучить її власний, неповторний голос.