Володимир Лучук — поет світлого слова, перекладач і дитячий автор, що писав серцем
Володимир Іванович Лучук народився 27 серпня 1934 року в селі Матче, що на той час входило до складу Волинського краю, а нині знаходиться на території Польщі. З перших років життя він ріс у домі, де книжка була не просто частиною побуту, а невід’ємною складовою родинної атмосфери. Батьки мали велику й різноманітну бібліотеку — у її мовчазних томах хлопчик шукав відповіді на питання, які лише зароджувалися в його юній душі. Саме тут, у колі книжок, зародилося його захоплення поезією. Перший вірш Володя написав у сім років, і це не було випадковим дитячим експериментом — це було інтуїтивне відчуття покликання.
У 1945 році, після завершення війни, родину Лучуків переселили з рідного краю до села Доросині, що на Волині. Вони пережили біль втрати, викорінення, змушені були залишити домівку, яка пам’ятала кілька поколінь предків. Нове місце не стало чужим, але травма вимушеного переїзду залишила глибокий слід. Володимир ріс у родині, де цінували працю, щирість і людську гідність. І сам був працелюбним хлопцем — відкритим до добра, спраглим до знань, щасливим від похвали за добре вивчене слово чи вдало вигадану історію.
З дитячих літ його тягло до слова — не просто як до форми вираження, а як до живої матерії, яку він прагнув освоїти й відчути. Тому й не дивно, що після закінчення школи юнак вступив до Львівського державного університету імені Івана Франка, де обрав слов’янське відділення філологічного факультету. Там же він згодом закінчив і аспірантуру, завершивши навчання у 1958 році.
Уже в студентські роки Лучук почав публікувати свої вірші, і не просто як початківець, а як людина, що мала чітке уявлення про слово, ритм і образ. Його поетична одержимість була помітною: для нього існував лише світ поезії, побут залишався на другому плані. Усе, що не було пов’язане з творчістю, втрачало для нього сенс.
Ті, хто знав Володимира Івановича особисто, згадують його як людину щиру, доброзичливу, глибоко довірливу. Його працьовитість і пошук точного, влучного слова були справжніми, не показовими. Його перша збірка мала назву «Довір’я» — і це не було випадковим вибором, бо саме довіра до світу, до слова, до людини була основною нотою його поетичного голосу.
У 1969–1975 роках Лучук очолював відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Це була робота, яка вимагала ретельності, системності та любові до літератури — саме такі якості були притаманні Лучуку. Йому вдалося зібрати одну з найповніших приватних колекцій українських поетичних збірок, що стали справжнім надбанням культурної пам’яті. Завдяки своїй відкритості, він налагодив дружні й творчі зв’язки з письменниками з Білорусі, Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини — співпраця з ними збагачувала його власне письмо і розширювала горизонти бачення.
Володимир Лучук був також тонким перекладачем, і ця діяльність тісно перепліталася з його поетичною чутливістю. Але особливо яскраво його талант розкрився у дитячій літературі. Його любов до дітей була щирою і безпосередньою. Навіть у поїздках до Праги він не міг пройти повз дитячі очі — завжди знаходив час поговорити, зацікавити, усміхнутися. Його мова з дітьми була простою, але сповненою поваги.
Вірною соратницею Володимира в царині дитячої поезії стала його дружина — поетеса й казкарка Оксана Сенатович. Їхнє родинне кредо звучало просто, але глибоко: «Якщо ти поет — напиши для дітей». І він справді писав. Його книги — «Сіла хмара на коня», «Хитрий лис малює ліс», «Чарівний глобус», «Уставати рано треба», «Я малюю голуба», «Жива вода», «Дарунки для мами» — стали улюбленими для не одного покоління маленьких читачів.
Існує одна зворушлива історія, яку переповідали батьки Лучука: ще в дитинстві циганка наворожила хлопцеві смерть у дорозі. Хтозна, як це запам’яталося самому Володимиру, та пророчі слова справдилися. 24 вересня 1992 року, повний нових задумів, поет раптово пішов із життя у поїзді, коли їхав зі Львова до Києва. Серце поета зупинилося в дорозі, між двома містами, які були для нього близькими — Львів, де він творив, і Київ, куди їхав, можливо, з новим словом.
Похований Володимир Лучук у Львові, на Личаківському цвинтарі — поруч із іншими велетами української культури. Його поезія залишилась із нами. Вона дихає довір’ям, теплом, щирістю й любов’ю до читача — незалежно від віку. І в дитячому віршику, і в філософській поезії — завжди звучить голос, який не кричить, а говорить тихо й правдиво.