Володимир Миколайович Леонтович
(5 серпня 1866, Полтавщина — 10 грудня 1933, Прага) — український правник, публіцист, громадсько-політичний діяч, меценат і письменник, один із представників національної еліти, яка не лише мріяла про вільну Україну, а й діяла заради її майбутнього.
Походив із давнього козацько-шляхетського роду. Його батько був штаб-ротмістром Охтирського гусарського полку, мати — нащадком французького роду Альбрандів, які переселилися в Україну після Великої французької революції. Такий родинний синтез культур, ментальностей і духу боротьби, мабуть, і сформував у Володимира особливе відчуття гідності та відповідальності за українську справу.
Після закінчення гімназії, він вступив на юридичний факультет Московського університету (1884–1888). Ще студентом глибоко відчув різницю між українською та російською ідентичностями. Під час навчання захопився археологією, здійснивши разом із братом розкопки на Харківщині. Усі знайдені артефакти вони передали до музею, демонструючи щире прагнення служити науці та національній пам’яті.
Уже в юнацькі роки Леонтович не тільки усвідомлює себе українцем, але й послідовно демонструє це вчинками. Показовим є його вибір теми дисертації: «Історія землеволодіння в Україні від повстання Богдана Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ» — ще один доказ його національної позиції.
Улітку 1891 року Леонтович із групою однодумців відвідує могилу Тараса Шевченка в Каневі, де дають присягу боротися за свободу України. Так народжується «Братство тарасівців» — таємна організація, яка стала одним із перших політичних об'єднань модерної української молоді. Його ідеологом був Микола Міхновський, а Леонтович — одним із натхненників.
З роками він стає членом київської Старої громади — осередку національної інтелігенції. За своїм характером Леонтович був людиною діла, а не гучних декларацій. Його меценатство було скромним, але дієвим. Саме йому довіряв переказувати кошти Василь Симиренко — знаний український благодійник. Леонтович фінансував українські видавництва, школи, пресу, підтримував молодих авторів, учителів, артистів.
У господарській сфері був не менш успішним: разом із братами заснував акціонерне товариство та збудував цукроварню на Полтавщині. Як земський діяч, активно підтримував культурницькі ініціативи, відкривав бібліотеки, школи, був глибоко переконаний, що майбутнє України лежить через просвіту.
Одним із головних напрямів його меценатської діяльності була підтримка української періодики. Саме завдяки йому виходили друком «Громадська думка», «Рада», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». У власному маєтку в Оріхівці Леонтович відкрив українську школу й особисто утримував її вчителя.
З 1917 року Леонтович долучився до революційних процесів. Його обрали до Української Центральної Ради. 17 березня того ж року він проніс синьо-жовтий стяг на чолі колони «Просвіти» під час першої масової демонстрації в Києві.
У 1918 році — міністр земельних справ в уряді Федора Лизогуба. Разом із Євгеном Чикаленком розробив проект земельної реформи, яку дослідники згодом назвали однією з найдемократичніших у тогочасному світі. У цій програмі він прагнув знайти баланс між правом селянина на землю та необхідністю збереження сільськогосподарської ефективності.
З приходом більшовиків був змушений емігрувати. Спочатку Болгарія, потім Сербія, Німеччина і, зрештою, Прага. У Чехословаччині Леонтович очолював Товариство імені Святого Володимира, активно співпрацював із «Тризубом» — провідним українським виданням у еміграції.
У 1933 році, коли до еміграції дійшли звістки про Голодомор в Україні, серце Леонтовича, колишнього міністра землеробства, не витримало. 10 грудня того ж року його не стало. Похований у Празі. Поруч, через 11 років, упокоївся поет Олександр Олесь.
Справу Леонтовича продовжили нащадки. Його онуки — Олена Леонтович, Юлія Освальд (Німеччина), Ольга Вебб, Пармен Леонтович (Велика Британія) та Марія Менлі (США) — на власні кошти видали чотиритомне зібрання творів свого діда, зберігши пам’ять про одну з найсвітліших постатей національного відродження.